Хоча протягом 1911-1914 рр. Д.Донцов друкувався переважно у соціалістичній пресі (іншої в Наддніпрянській Україні майже не було, а в Галичині було небагато), його погляди щораз більше набирали націонал-демократичних ознак. Відповідно, загострювалося бачення російсько-українських стосунків. У цей час з'являються перші його брошури, присвячені цій темі: "Російські впливи на українську психіку" (Львів, 1913), "Модерне москвофільство" (Київ, 1913), "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (Львів, 1913). У них Д.Донцов ставить загальний діагноз українському рухові і його проблемам: українство занадто перейняте впливами російського світу, воно не в силах виробити власну, цілком самостійницьку політичну платформу, російська цивілізація та імперство розмивають чіткі основи української нації, перешкоджають повновартісним процесам демократизації, формують комплекс меншовартості.
У такий спосіб Д.Донцов подивився у самий корінь української проблеми, що невдовзі виявилося і підтвердилося під час революції 1917 р.: український політичний світогляд провінціалізується, стає другосортним через тотальні російські впливи; натомість росіяни, як сутнісно імперська нація, тобто нація, яка не мислить себе поза бажанням домінувати над іншими, розглядали і розглядають Україну і її народ лише як плацдарм для подальшого наступу на Європу і тому вкрай нетолерантно ставилися і ставитимуться до українського руху. Визволення з-під російських впливів, подолання модерного москвофільства – це означає національне змужніння українства, його готовність до державного будівництва.
У роки Першої світової війни Донцов виявився на самому вістрі українського ідейного і геополітичного протистояння Росії. Від серпня 1914 р. він очолив Союз визволення України – самостійницьку організацію, яка складалася з емігрантів із Наддніпрянщини (А.Жук, М.Залізняк, О.Скоропис-Йолтуховський, В.Дорошенко, М.Меленевський) і мала програмою пропаганду української державної незалежності у світі, співпрацю із урядами центральних держав – Німеччини і Австро-Угорщини – для спільних дій проти Російської імперії і проведення українізації серед українців-військовополонених. Ця організація була створена у Львові, але через окупацію Галичини російськими військами невдовзі перебралася до Відня. Фактично ідеологічною базою СВУ стали попередні праці Д,Донцова, його ж стиль вчувається і в перших документах Союзу – зверненнях до різних урядів і народів Європи із закликами об'єднатися проти панмосковізму як фатальної імперської загрози.
Хоча Д.Донцов вийшов із СВУ через внутрішні незгоди через пів року, його дії в означеному ідейно-пропагандивному напрямку не припинялися до кінця війни. Так, вже у 1915 році він очолює в Берліні Українську інформаційну службу (УІС). Цю акцію з метою системної пропаганди української самостійності організували відомі західноукраїнські діячі і політики – М.Василько і К.Левицький, що керували Українським парламентським представництвом у Відні. Відтак за редакцією Д.Донцова німецькою мовою виходив бюлетень "Korrespondenz", який подавав регулярну інформацію про українське суспільне і політичне життя для німецькомовної преси. У цей же час Д.Донцов друкує німецькою мовою свої три знамениті брошури, в яких говорить про міжнародне значення української державної самостійності як вирішального геополітичного фактору протистояння імперській експансії Росії, яка несе в собі світову загрозу. Ці книжки називалися "Die Ukrainische Staatside und der Krieg gegen Russland" ("Українська державна ідея і війна проти Росії"), "Gross-Рolen und die Zentralmachte" ("Велика Польща і головна сила") та "Karl XII Feldzug nach der Ukraine" ("Похід Карла ХІІ на Україну").
У 1916 р. Д.Донцов, прийнявши нову пропозицію українських діячів за кордоном, переїхав до Швейцарії, в Лозанну, і очолив Бюро національностей Росії. Метою цієї акції також була пропаганда домагань різних народів, яких гнобила Російська імперія. За редакцією Д.Донцова протягом 1916-1917 рр. виходив бюлетень "Повідомлення народів Росії", який розповсюджувався основними європейськими мовами. Крім того він регулярно друкувався із самостійницькими статтями в десяткові німецькомовних, франкомовних і польськомовних газет, постійно висвітлюючи тему міжнародної солідарності проти імперських загроз з боку Росії.
На початку 1918 р. Д.Донцов приїхав в Україну. Незабаром тут з'явилися його етапні книжки, які мали велике значення для формулювання тодішнього політичного ідеалу українства, переважно всі вони мали чітку антиросійську спрямованість, оскільки, як доводив автор, будь-яка українська суверенність руйнувала імперські плани Росії, заважала їй контролювати геополітичний простір Середньо-Східної Європи. Це були книжки: "Історія розвитку української державної ідеї" (Вінниця, 1917), "Міжнародне положення України і Росія" (Київ, 1918), "Мазепа і мазепинство" (Черкаси, 1919) та знаменита "Культура примітивізму: головні підстави російської культури" (Черкаси, 1919). Остання друкувалася раніше у львівському журналі "Шляхи" під назвою "Культура розкладу". У цьому есеї Д.Донцов концептуально протиставляє західну (європейську) і російську (євразійську) ментальності і культури як вічне змагання духу і матерії, демократизму і стагнації, індивідуалізму й отарності.
У 1921 р., опинившись знову у вимушеній еміграції, Д.Донцов видає у Відні свою нову книгу "Підстави нашої політики", у якій моделює шляхи українського визвольного руху. Важливе місце у книзі займає тема цивілізаційного, культурного протистояння України і Росії, їй присвячений цілий розділ, який у другому виданні книги 1957 р. отримав назву "Варварія московська". У ньому автор розвинув головні свої думки з есею "Культура розкладу" і вибудував завершену культурологічну теорію про особливі основи російської цивілізації як сутнісно деспотофільської, охлократичної, хаотичної у своїх орієнтаціях (тому деструктивної), позбавленої духу лицарства і героїки, перейнятої настроями нетерпимості, моральної приземленості (тому в Росії зуміла здобути собі визнання така наскрізь плебейська ідеологія, як большевизм-ленінізм). Власне, ці думки Д.Донцов і використав пізніше при написанні німецькомовної книжки "Der Geist Russlands" (1961). Книга "Підстави нашої політики" мала стратегічне й доленосне значення для українського ідейного, культурного, суспільно-політичного розвитку, передусім в Західній Україні та на еміграції. Вона стала вирішальним поштовхом для формування модерної ідеології та руху вольового націоналізму (діяльність УВО та ОУН), руху, який чітко збагнув головну загрозу для українства – цивілізаційні і політичні впливи Росії – і протиставив цьому ідеологію героїчного традиціоналізму, культурного окциденталізму, геополітичного середньоєвропейства (витворення міцного блоку держав Середньої Європи як найнадійнішого заборола проти російської імперської експансії – заповітна давня мрія Д.Донцова).
Протягом 1922 – 1939 рр., коли Д.Донцов проживав у Львові і видавав журнали "Літературно-науковий вісник" і "Вісник", закономірно, що тема Росії не виходила з його поля зору. Він осмислював російську проблематику в різних аспектах: історіософському, культурологічному, політологічному; загалом на сторінках цих журналів повідомлення про події і суспільно-політичне, культурне життя в СРСР були регулярними і характеризувалися уважною аналітичністю. Серед найглибших есеїв Д.Донцова на російську тематику вартує назвати наступні: "Агонія одної доктрини" (ЛНВ, 1924), "В.Лєнін" (ЛНВ, 1924), "Той перший": Пам'яти Петра Великого" (ЛНВ, 1925), "Дві революції" (ЛНВ, 1927), "Переяславська легенда" (ЛНВ, 1929), "Росія чи Европа?" (ЛНВ, 1929), "Федор Достоєвський" (ЛНВ, 1931), "Совітська молодь і ми" (Вісник, 1933), "Сумерк марксизму" (Вісник, 1933), "Кінець російської революції" (Вісник, 1933), "Велика брехня нашого часу" (Вісник, 1934), "Бунт молоді: ферменти в СССР" (Вісник, 1935), "Четверта Росія" (Вісник, 1935), "Лєнін як теоретик "пролетарського асиміляторства" (Вісник, 1936), "Сталін як "добродій України" (Вісник, 1936), "Чудо марксівської діалектики" (Вісник, 1937), "Йосиф Віссаріонович Каліґула" (Вісник, 1937), "Пушкінська дилема" (Вісник, 1939).