Якщо скептикам цього доказу не достатньо, тоді хай дотримуються "святого письма" таких самих фальшивих пророків. З цинізмом, неперевершеною зухвалістю вони самі визнають, що це – диявол, який їх послав, щоб перетворити світ на хаос. Москва нагадує того опанованого нечистим духом чоловіка в Євангелії, який кричав і бився до каміння, розривав свої ланцюги, і якого ніхто не мав сили угамувати! Саме цим духом зла були опановані московіти, і цим вони вихваляються з давніх пір; і при цьому вони переконують світ – що зазвичай робить незримий патрон брехні, – буцімто цей їхній патрон володіє живодайною силою, проте її носієм саме і є Москва… Всі – рівною мірою панегіристи царської, демократичної і більшовицької Росії – намагаються в цьому переконати.
О. Пушкін кокетує зі своїм дияволом: хай він "сумнівний і брехливий", проте все ж "гарний" дух. Той російсько-шаманський бог з'являється у вигляді набагато темнішого, похмурішого, збоченішого і жахливішого чорта у епілептика Достоєвського – панегіриста несамовитих, дегенерованих і опанованих сатаною. В розмові зі своїм гостем, дияволом, Іван Карамазов промовляє до нього: "Ти – брехня, ти – втілення мене самого". Один із російських критиків стверджував, що "Достоєвський укладав в уста дияволові (що жив у ньому. – Д. Д.) свої власні потаємні думки". І той диявол знав, що йому робити. Коли Достоєвський чортові, що приходить у гості до його "героя", велить сказати: "В людства потрібно винищити ідею Бога, саме з цього потрібно братися до роботи", він висловлює погляд свого Івана Карамазова, а відтак і свою власну думку. Бо, якщо в людській душі буде знищено Бога, то він усунеться також із вчинків і справ людини, з людських інституцій і суспільства. Достоєвський це розумів, оскільки знав, що ті, хто здійснить російську революцію, опановані дияволом, вони вже не будуть одержимими демонами, а просто "демонами", як він їх назвав у своєму романі. Він усвідомлював, що "раби і лакеї" почнуть ту революцію "заради заздрощів, ненажерливості і рівності" і при цьому вони потопчуть ногами в людській душі "образ Божого ідеалу", образ Бога…
Ця диявольська одержимість московітів ще чіткіше виявляється незадовго перед появою більшовизму і ще знаменніше – після його перемоги. Російський поет Максиміліан Волошин бачить, як у Росії, рабстві демонів, після вибуху більшовицької революції "людина людині стає дияволом". Інший поет, В'ячеслав Іванов, сумує через те, що його охоронець, його демон, його "покинув", і скаржиться йому: "Мій охоронцю, покинутий тобою, я загинув"… Замість янгола-хоронителя – охоронець демона, за відсутності якого росіянин почувається "покинутим". Надалі свої почуття він виливає таким чином: "Хіба Люцифер не був першою з усіх моїх масок? Хіба то був не я, хто в ньому вже не вірив, що Отець живий, говорячи: я – один"… Замість Бога – людське "я" Іванова, назване богом. Люцифер, "ранкова зоря", навчив його, що "Бога немає, а тут є тільки Людина" ("Людина" написана з великої літери! – Д. Д.). На цій хисткій основі, на цьому піщаному ґрунті він декламує свій замір: "Над ілюзією життя я закладаю божевільну вежу" – такою, якою її хотіли закласти всі росіяни понад відомим взірцем Вавилонської вежі.
Такого ж роду диявольським пророком був і С. Єсєнін, про якого, так само як і про інших, цей самий Іванов висловлюється так: "…запаморочені вихором революції, засліплені нею, втративши міру добра і зла, правди і брехні, уявляючи, що вони летять вгору до зірок, вони впали б обличчям у багно", по тому, як вони обміняли Бога на "діамат" (діалектичний матеріалізм. – В.В., І.З.).
Також люмпен-пролетар Максима Горького про себе висловлюється так: "Ви ще мене побачите! Як? Це знає лише сам диявол. Хай усе йде до біса!". Один із російських літературних критиків стверджує, що "в Росії більше, ніж десь інде ще у світі, дияволові творіння приховуються за Божим ім'ям: те, що Боже, чорт у нас украв". Внаслідок цього іноді й самі росіяни сумнівалися і були неспроможні сказати, хто сидить у них на спині у воєнному поході московітського Івана задля завоювання світу: "чи дитятко Ісус, чи молодий собака антихрист". Російський письменник Мережковський запевняє, що геть усі герої Чехова і Горького нагадують чортів на картинах Ґойї. Ще перед революцією сам Чехов писав таке: "Над нами знялася буря. Все навколо нас кудись летить, і ми теж летимо – чи вгору, чи донизу, чи до Бога, чи до чорта – незрозуміло". У своїх спогадах Іванов описує атмосферу різних соціальних класів Росії перед революцією: в царському палаці – оргії Распутіна, серед соціалістів – люмпен-пролетар Горький, у ліберально-буржуазних літературних салонах – згубна отрута наркотичної "шинкарської еротики", "містичний анархізм", якийсь "третій Заповіт" і водночас богохульство з "пошуками Бога", все вкупі!
В. Іванов змальовує одного представника з тогочасної секти сатаністів, одного з тих, хто вклоняється "ранковій зорі, джерелу ласки і сили" – зорі люцифера, і водночас одразу ж по тому здійснює паломництво до монастиря на горі Атос… Один із цих прихильників Люцифера декламує: "Ви відвернулися від Бога? Добре, гарний вчинок! Проте все ж це замало – відвернутися від Бога. Потрібно ще перед "тим" здобути заслуги. Так, ви вважаєте, що, як тільки ви зняли з шиї хреста, "той" вас одразу ж прийме, кинеться вам допомагати? Ні, в своєму серці потрібно носити тільки його…".
Мить, коли вся "прогресивна" Росія впала б Люциферу до ніг і вже не вклонялася б йому нишком, як за часів царату, а відкрито, передбачив Достоєвський, розглядаючи у своїй візії ту символічну постать – постать "ницого раба, лакея, який дертиметься вгору драбиною для того, щоб задля рівності, заздрощів і ненажерливості понівечити образ Божого ідеалу". У цих словах міститься вся сутність російської революції – революції рабів, розбишак, лакеїв проти Божої стихії в людській душі.
Поет Блок – цинік. У своїй поемі "Дванадцять" він змальовує дванадцять більшовицьких червоноармійців, які крокують, немов дванадцять апостолів нової істини. Під маскою Христа їх очолює диявол, на голові в якого "білий віночок із троянд". У своєму вірші "Скіфи" він знову пророкує аналогічне наближення московітської орди – цього разу вже для того, щоби підкорити світ, – наближення мільйонних мас, які задурманені і сп'янілі містичним шаманством, які, клянучись, запевняють, що люблять Європу – ту Європу, на яку вони споглядають "із ненавистю і водночас із любов'ю"; саме задля цієї любові вони прагнуть Європу розчавити: "Хіба це наша провина, що ваш скелет розколеться в наших важких, ніжних лапах?". – Знову все змішалося: кохання, вбивство, "ніжність" підступного вбивці і містичний екстаз негідника. В одному зі шпиталів Блок, помираючи, мріє про схід сонця, що світитиме для Всесвіту, проте це сонце мало б бути – в його очах – всезагальним, а водночас лише російським…
Першим етапом цієї еволюції було заперечення буття Бога (і навернення до диявола. – Д. Д.); другий етап – поклоніння дияволу й одразу по цьому – обожнювання людини. Іван Карамазов говорить: "Для мене незрозуміло, коли говорять: "Бога немає", не кажучи в цю ж мить: "Я – Бог!". Головна тема російської літератури, – писав Мережковський, – ще до революції полягала в описі взаємин між людьми, ігноруючи Бога, без Бога і насамкінець – проти Бога. Горький писав: "Людина – це істина! В цьому все, початок і кінець. Усе в людині, все для людини, тут лише людина!". А Чехов за ним повторює: "Людина в природі понад усе, навіть вища за те, що є недослідженим і здається чудовим" – тобто вища, ніж Бог. Замість Бога росіянин підвищив людину, він зробив це, не визнаючи незмінних законів, які є над людиною, і жодних дисциплін. Очевидно, що це було наслідком поклоніння всьому тілесному життю, поклоніння тварині чи худобині в людині. Тому російський мислитель і публіцист Василь Розанов не визнавав ні християнства, ні Христа, оскільки релігія Христа була "релігією смерті". Голгофа була для нього "отруєнням радості життя". Християнство було для нього занадто "аскетичним", надто твердим панциром для російського голяка. Горький постановив – у цьому ж сенсі, – що "найголовніше в людині – це живіт. Кожен людський вчинок виходить із живота". Тваринним природним елементом є також Бог Л. Толстого. У тілі він обожнює все – як почуття, так і звірство. Герой його новели "Козаки", Єрошка, говорить: "Я – хлопець хоч куди, п'яниця, злодій і мисливець!". Бо "тварина розумніша, ніж людина, хоча б її й назвали свинею… Вона – свиня і до того ж не гірша за тебе, таке саме Боже створіння, як і ти" – для шаманської "логіки" Толстого це означає, що свинське в людині не потрібно покращувати чи засуджувати, а звеличувати… І навіть ті російські критики босоногого графа, які в ньому це все розуміли, а саме, що мотивація Єрошки полягає у "волелюбності, неробстві, грабунку і війні", ставали перед ним навколішки, як перед одним із апостолів євангельської істини. Грабіжник, підступний вбивця, мисливець, тварина, свиня – з безмежною нестримністю їхніх інстинктів – це Бог Толстого. І це не помилка. Єрошка і Толстой добре знали те, що говорили. "Гріхів немає ніде, – повчає Єрошка, – візьми приклад із тварин!". Релігія для Єрошки – пуста справа: "Нас не стане, на цьому виросте трава, ось і все!". Як тварина, він не розрізняє між добром і злом, йому все дозволено. "Тваринна радість у плотському житті", – так характеризує один із російських авторів філософію Л. Толстого.