На наступному етапі у поняттях й ідеях росіянина виникає диявольська суміш, плутанина із "за" і "проти", з "так" і "ні", з "дозволено" і "заборонено" – з усіх розбіжностей між правдою і брехнею, добром і злом, красою і ненавистю – заперечення будь-якої дисципліни; це відбувається як у моралі, так і в політиці, а також у соціальному житті. Костянтин Лєонтьєв, який це проникливо усвідомив, ще в ХІХ столітті писав: "Російська народна спільнота, яка і так досить рівноправна, ще швидше впаде на дорогу смерті, загального сум'яття через свої звички. І ми – передусім люди, які не поділені на верстви, а відтак і без Церкви, – ми будемо культивувати антихриста" – отож станемо безбожними. Ще гірше! Як слуги антихриста, вони з'являться в масці Христа, щоб все сплутати в хаос, оскільки там, де немає вищого законодавця, там – хаос. Така плутанина ненависті під маскою любові наявна в Блока, вона присутня такою ж мірою і в Пушкіна, який буцімто "закликав до прославлення волі і милосердя до грішників", але насправді вихваляв криваву епоху Петра І і проклинав усіх, хто, як гетьман Мазепа і вільні кавказці, оголили меча волі проти насильства і злочинів. Достоєвський зізнається: "Яку смертельну відразу, навіть аж до ненависті, в мені викликає Європа". Водночас він хвалить російський похід на Захід, оскільки "пролита кров врятує Європу" – Європу, яку він водночас ніби дуже любить. Мережковський справедливо відзначив, що, коли це любов, то це любов хижака до своєї здобичі. Недаремно Достоєвський, той захисник "принижених і ображених", захоплювався грабіжниками: як тими, що на троні, тобто царями, так і тими, що у в'язниці, де він упродовж тривалого часу мав нагоду з ними потоваришувати. Вони імпонували йому своєю "жахливою силою волі, своєю безмежною пристрастю, своєю жагою досягнути поставленої мети". Для Достоєвського грабіжники – "найсильніший, найздібніший народ" у Росії.
Сатана – їхній захисник, у якого вони, згідно з їхніми висловлюваннями, запозичають свої духовні сили: естет Пушкін і "простакуватий" граф Л. Толстой, апостол наброду великого міста Достоєвський і цинік Блок, у яких усе перетворюється на кашу, для того, щоб у загальному хаосі загинули всі моральні цінності, для того, щоб підтвердилось те, що грабунок це – свобода, підступне вбивство – кохання, рівність – бунт проти Бога, краса – бруд і свинство. Навіть Достоєвський збентежився через проблему: що це за дивовижна душевна здатність росіян не усвідомлювати, "що гріх, а що ні", здатність "плекати в своїй душі найвищий ідеал поряд із надзвичайною підлістю, до того ж, плекати їх цілком щиро". Він не спромігся сказати, чи це духовна широчінь характеру росіянина, що спрямовує його вдалечінь, чи все ж – "просто підлість". Це – підлість, яку в нього вдихнув диявол, і водночас – "духовна широчінь характеру", яка брехнею хоче переконати світ у тому, що та диявольська підлість – "нова істина" для світу, яку він має перейняти від російських сатаністів.
Зрештою, росіянин загалом навіть не зацікавлений у тому, щоб усвідомити власний душевний хаос. Справжній росіянин розуміє, що "росіянин це – п'яниця, свиня, розпусник, брехун, проте все ж добра людина" (Чехов. – Д. Д.). Добра, бо це росіянин, "обраний народ". Усе, що б він не робив, він робить на "благо людства". Про це веде мову саме Блок: можливо, ми – азіати, вірогідно, ми не розрізняємо, що любов, а що ненависть, ймовірно, задля нашої великої любові до людства ми розплющимо його в наших ніжних обіймах – байдуже! "Варварство звертається до світу із закликом до братерського бенкету праці й миру". До цього закликає косоокий варвар з жадібними очима, до цього тепер закликає аналогічний варвар в Об'єднаних Націях. Навіть ті, хто (як наприклад, Мережковський. – Д. Д.) вбачав у російській революції появу "майбутнього хулігана", і вони паплюжать Захід і обожнюють свою Росію. Так само, як Блок і Достоєвський, Мережковський кидає Європі своє застереження: "Всі зовнішні факти нашого перевороту в Європі відомі, але його внутрішня сутність для неї незрозуміла. Вона бачить тіло, що рухається, але не бачить рушійної душі російської революції… Ми летимо і падаємо головою донизу… Ви тверезі, ми – п'яні, ви – справедливі, ми – протиправні… Для вас політика – знання, для нас – релігія. Ми – містики. Революція – також релігія…". Це – філософія бурхливої орди, яка вже давно обрала Сатану своїм богом і яка знає лиш тільки ultima ratio – силу кількості. Свій провокаційний виклик Пушкін кинув назустріч Заходові, "народним ораторам" Європи: "Навіщо ви погрожуєте Росії своїм прокляттям? Хіба ви вірите в те, що росіяни безсилі? Чи нас мало? Ми ж простяглися від Пермі до Тавриди, від холодних фінських скель до полум'яної Колхіди, від приголомшливого Кремля до стін застиглого Китаю!". Це все – "російська" земля! Одне слово, "ми лише нашими шапками закидаємо кожного так, що він впаде мертвим!" (російське прислів'я. – Д. Д.). Схожі міркування висловлює Лермонтов: "Чому злякалась (як вважає поет. – Д. Д.) кавказька гора Казбек натовпу озброєних росіян, які пішли на Кавказ?". Тому що "похмурий Казбек почав рахувати і – його вороги були незліченними", ту юрбу він не зміг полічити до кінця… Вже у більшовицький час у своєму провокаційному викликові Європі про це співзвучно висловився Блок: "Вас мільйони? Нас – сила-силенна!". І знову жодних посилань на етичну чи ідейну вищість, а лише на число російської орди. Схожої думки дотримувався Сталін: коли якось державні діячі Заходу хотіли поговорити з ним про політичні інтереси Ватикану, він іронічно запитав: "А скільки дивізій є у Папи?".
Хоч би з якою ідеєю ця руйнівна влада не маскувалася б – з ідеєю "істинної віри", московіта "третього Риму", загальнослов'янського братерства чи з ідеєю визволення трудівників, як у часи більшовицького панування, – вона завжди залишалася тією самою владою насильства, владою тріумфуючого зла під маскою добра із гаслом: "Бери приклад з тварин!". Влада, воїни якої – ще ті "сини диявола" – змушували дивитися на "собаку антихриста" як на символ їхнього "ангела-хоронителя". Диявольські легіони! Тут ідеться не про якість лицарства, а про кількість маси.
Це була така ж напівбезбожна шаманська природна стихія, яка вічно жила в московітській Росії як за часів царату, так і у Великому Московітському князівстві. Ніхто інший, як відомий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський, про це писав так: "Російський народ, найпобожніший народ на світі? Брехня! Адже підґрунтям релігійності є благочестя, мораль, страх Божий. Подивіться глибше і ви побачите, що за своєю вдачею це глибоко атеїстичний народ. У ньому ще багато марновірства, але ви не знайдете у ньому жодного сліду від релігійності… В російському народі релігійності не видно навіть поміж священиками… Більшість із наших священиків завжди вирізнялася великими животами, схоластичним педантизмом і цілковитою неосвіченістю. В російському народі не було жодного "почуття людської гідності", упродовж багатьох століть воно пропало у бруді і багні…".
Тому в московітській Росії так легко відбувся перехід від царату до більшовизму. Розкішні фрази більшовицьких чаклунів швидко зникли, і новий режим повернувся під заступництво тієї ж темної влади, якої слухався і колишній. Сталося те, про що йдеться в Євангелії в такій сентенції: "Вертається пес до своєї блювотини", чи, як писав Максиміліан Волошин: "Усе змішується: знаки і прапори, закостеніле минуле царів і теперішня дійсність більшовиків…". Це – орда, яка на руїнах християнсько-західного світу хоче підняти прапор московітських варварів.