Найуважніше позирав на царя Соловей, котрий мав тепер співати свою пісню. Він один намагався найбільше розгадати загадку понурої царської поведінки. Нагло видалося йому, що він одчув і зрозумів тайну царського неспокою та суму. Заки Соловей виступив перед обличчя звіриного царства, полетів до царя Лева й шепнув йому до вуха:
«Царю! Я знаю, чому твоя душа так безупинно б’ється важкими думками. Ти тужиш за кимось... Ти хочеш його побачити, але його тут немає... Царю! Я своєю піснею прикличу його до тебе...»
Цар стрепенувся. Поглянув з великим зачудуванням на маленьку, непоказну, сіру постать Соловея й не обізвався до нього ні одним словом. Але його очі, здається, так і говорили до Соловея:
«Так? Побачимо...»
Соловей сів недалеко царя на червоній калині, що росла близько темно-зеленої могутньої стіни дерев пралісу. Знав, що він перший раз у своєму житті взяв на себе незвичайно велике й важке завдання. З-поміж листків калини обкинув оком іще раз царя і всі створіння й почав співати. Його пісня падала на душі створінь самоцвітною росою благословенного ранку життя; промінно-мрійним серпанком із таємного позасвіту; осяяним бажанням пригорнути до себе небо й землю.
І плакала Соловейкова пісня невтишимою тугою за кимось далеким і кипіла огненно-пристрасною волею привести його перед обличчя створінь.
Неначе словами промовляла:
Сонце на гори сідає,
В сонній глуші ліс дрімає,
Сходить вечірня зоря.
З поміж листочків калини
Гаєм — розмаєм долини
В далінь блакитню хай лине
Пісня моя!
Цить!
Що десь таємно дзвенить?
Духів землі гомоніння?
Туга одвічня творіння?
Мрійно-розвійне видіння
В серці тремтить.
Пісне моя!
Проміне сонця із раю,
Висланко божа з безкраю
В бурю буття!
Вдень і вночі й раннім ранком
Ясним вітай нам серпанком
В темінь життя.
* * *
Благословенне мовчання
Лісу, лугів і небес!
Чую я скрізь ожидання
Казки таємних чудес.
Як же ж пилинці дрібненькій
Змірити безмір буття?
Де ж мені, пташці маленькій,
Вичерпать море чуття?
Мамо-природо моя!
Дай мені полум’я слова!
Пісні моєї вся мова
Хай буде мова твоя!
Хай же душею моєю
Тайною глибінню всею
Дума твоя засія!
* * *
* * *
* * *
В гущавині малий струмок
Прозору тінь на дні полоче,
У присмерку з поміж гілок
Там нишком щось усе шепоче.
І слухає його весь бір
І духи гір.
І кида ліс, каміння скель
І з буйністю все молодою
Він мовчазно серед осель
Могутньою пливе рікою.
Аж силу він дасть морю й там —
Загине сам.
* * *
* * *
Усе живе кудись пливе.
Від поколінь до покоління
Таємний клич нас всіх зове
До матері всього творіння.
І всі ми йдем, падем, стаєм —
Чи шлях найдем?
І бачу я орлиний лет,
Блиск радості, перлини суму
І чую я, як очерет
Над водами колише думу —
І кличе скрізь нас Дух один
Ген — до вершин.
На шляху тім рокоче грім
І хиляться під вітром лози
І б’є всіх нас враз хмаровім
І котяться пекучі сльози.
І по лісах і серед піль —
Скрізь плаче біль.
Аж глянь: весь вир десь прошумить
І на землі аж до безкраю
Заблисне знов небес блакить
І радощі весняні маю
І сонце сяєвом своїм
Засяє всім.
* * *
Цвітуть квітки розмріяні
Цілує їх весна росою
І сплять верхи, леліяні
Імлою синьо-світляною.
Від пралісу кладеться тінь
У далечінь.
Вгортає світ, мов чар, глуша,
На тихий сон вже вечеріє —
Чому ж лише моя душа
Все тужить так, співа і мріє?
І чує шум таємних крил
Надземних сил?
О, сонце і блаките зір,
Чудовий мій ти ясний світе!
О, сумерку долин і гір
І всі живі природи діти!
Мій спів для вас на вічний час:
Люблю я вас!
Хай голос мій небесних мрій
Вам душу все і все цілує,
Хай вам, брати, як чародій
До Духа шлях усе простує!
Хай вас до всіх життя обнов
Веде любов!
Для себе всім загинути
І в Духові всього творіння
Любов’ю всім поринути —
це наша ціль і призначіння.
Життя — любов, мета життя —
Це Дух буття.
* * *
* * *
* * *
Браття кохані! Думи весняні
Сковує ледом туга мені.
Марно шукаю, марно блукаю
З краю до краю у далині.
В нашому зборі, ах, душі хорі —
Глумиться з всіх нас злоба і тьма —
Де незабутня, де ця могутня
Дивна істота? Чом тут нема?
Хай чари пісні вб’ють сили злісні
І до безодні шлях рознесуть!
Хай через бори, гори і море
Дивну істоту тут приведуть!
Думка болюча, туга жагуча
Рветься зі серця, як в’язень з пут —
О, Духу земний, ясний і темний!
Кличу до тебе: стань тут на суд!
Як у безодні, гади холодні
Повзають шляхом твого чуття.
В дикому вирі в світу безмірі
Ти йдеш як демон всього буття.
Думи весняні, мрії світляні,
Тугу за раєм ти сотворив.
В небо безкрає геній твій сяє,
Тайна істото, ти — диво див!
У твоїй груди борються блуди,
Пекло і небо діл твоїх зміст.
Небо руйнуєш, пекло будуєш,
З пекла до неба знов мостиш міст.
Всі діти земні, всі сили темні —
Перед тобою світ весь тремтить.
Ти без утоми здер з неба громи,
Думкою міриш ясну блакить.
Навіть не дасться змірити щастя,
Як тобі в серці сонце сія.
І незабутнім Богом могутнім
Стане в цю хвилю сила твоя.
Як непоборна пристрасть потворна
Вб’є тобі в серці ясну любов,
Ти сатаною все бродиш тьмою,
Морем огненним ллєш братню кров.
О, наблизися, тут появися,
Геть отрясися з боязни пут.
Кличе болюча туга жагуча
Мами-природи: «Стань, сину, тут!»
Хай на створіння йде просвітління,
Всі хай побачим сонячний шлях!
І од страждання і всепрощання
Йдім до кохання в нових серцях.
* * *
* * *
Він
І Він явився.
Непомітно, коли всі створіння переживали у своїх душах чародійний гомін почувань, які зродила й воскресила пісня, поволі, без гомону, наче тихесенько плив повітрям, як сонно-мрійне видіння, станув перед обличчям царя.
Стояв перед ним супокійно, непорушно, як зачарований.
Подивився кругом себе на безліч сотворінь, опісля його зір поклався на очі царя Лева. З очей цієї нової істоти сяяло ясними проміннями Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
З обличчя царя Лева було видно, що він зацікавився, а може навіть утішився появою нової істоти перед ним і Найвищим Судом дітей природи. Однак він миттю здушив у собі свідомо ці мимовільні почування і впер свої очі в очі нового створіння з виразом царської поваги й суворості, а навіть із проблисками ледве помітної ворожості. Цар Лев був певний, що він своєю володарською величчю, а перше всього непоборною силою та прошибаючим огнем своїх очей приневолить нову істоту покоритися йому і всім йому підвладним сотворінням та припасти чолом до землі перед його престолом. І з тієї причини цар Лев підняв гордо й самопевно свою величну голову й почав пронизувати, прошибати і прямо палити очі нового єства жагучим огнем своєї царської волі.
Настала хвиля незвичайного, ще ніколи небувалого напруження межи створіннями. З великим переляком блукали очі звірів поміж очима царя Лева й очима нового єства й на дні своєї свідомості глухо почували, що в боротьбі цих очей рішиться може доля двох світів: природи та царства цього нового єства, яке їм, звірям, таке чуже, далеке, ними погорджене та їм ненависне.