— Коваленкiв, — зупинився здивований юнак.
— Василя Коваленка?
— Нi, Дмитра.
— А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.
— Я бiля Днiпра вирiс.
— Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.
— Багато.
— А тепер їдеш?
- Їду.
- Їхати добре дiло.
Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.
Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку.
— Куди?
— А туди, — махнув у бiк салону юнак.
— Як же вас звати зволите? — знущаючись, вела далi дiвчина.
— Андрiй, — цiлком серйозно вiдповiв юнак. — Андрiй Коваленко.
— У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, — закопилила вона губу. — Квиток у тебе є?
- Є квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер є. Чула таке слово?
— Подумаєш, лiтер… Та в мене он у третiй каютi генерал їде, а вiн менi лiтер!..
— Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, — вiдступив Андрiй. — Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.
— Пхi, — сказала дiвчина. — А я — так нiскiлечки.
— Та менi й їхати недовго, до Кременчука, — немов виправдовуючись, промовив Коваленко. — Я й на палубi побуду.
— Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, — повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.
— А що означає слово Келеберда, ти знаєш? — запитав її Андрiй.
— Звiдки менi знати, я сама з Канева.
— А «Канiв» що означає?
— Присiкався, наче сам знає.
— Ого, — засмiявся Андрiй. — Я все знаю. Я вченим збирався стати.
— Чого ж не став?
— Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.
— Пхi, вiйна — подумаєш, злякалась, — зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.
— Та ти, виявляється, мало що розумiєш, а я час гаю на розмови з тобою, — засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешеної дiвчини, навiть не озирнувшись на неї.
— Подумаєш, вчений, — кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.
Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. I ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько? Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком. А їхав же вiн на вiйну.
Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi — всi чомусь лiзуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на їхнiй територiї. Пострiляють там трошки — та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту доїхати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому й не прибiг прощатися?
Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" — "Е, моя дитино, сказала мати, — їдеш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".
Їдеш у далеку дорогу… Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад.
Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: «Келеберда».
А вiд Келеберди до Андрiєвого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армiї добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись.
Андрiй не вернувся.
Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на поїзд i мчав далi, на захiд до Києва.