— Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, — сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. Буди й Павлуню.
Вони рiзали батон на скибки, обсмажували їх з обох бокiв, як млинцi, на гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i затишок облягав усе тiло.
— Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре заплатив, — сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор…
— Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, — сердито вiдказав йому IIавлуня Баиников.
— Ти мiзантроп, Павлуню, — лагiдно усмiхнувся Сашко. — Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.
— Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, вперто промовив Банников. — Ще до зими втечу!
— Ну що ти йому скажеш, Андрiю? — розвiв руками Антропов. — Дитя, та й годi. Втечу! Втечу! А як?
— Якщо втiкати, то до зими, — сказав Коваленко, — Бо настануть холоди тодi буде важко.
— А зараз легко? — хмикнув Сашко.
— I зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах знайдуть.
— Снiг тут довго не лежить, — зiтхнув Банников. — Аби ж то снiг. Мене б вони нiколи на снiгу не впiймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!
— Я тобi заздрю, Павлуню, — щиро сказав Андрiй, — Бо я зовсiм не вмiю втiкати.
— А ти пробував? — спитав Сашко.
— Пробував, та нiчого не вийшло.
— Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?
— Бо вiрю, що йому колись вдасться.
— А тобi, Павлуню, Андрiй теж подобається? — звернувся Антропов до Банникова.
— Подобається, — вiдповiв той. — Подобається, бо смiливий. Вiн смiливiший за мене. Вiн не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я…
I вiн заплакав.
— Ну, не треба, Павлуню, — погладив його по головi Андрiй. — Ти думаєш, менi легко переносити? Думаєш, я ото спокiйно лежав, коли надi мною хекали вiвчарки? Але ж так треба! Не я, так iнший мусить так робити. Кожен бореться, як умiє. Ти втiкаєш, я саботую на роботi.
Сашко дiстає хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що не любиш Сашка?
— Вiн добрий, — прошепотiв Павлуня, — Вiн дуже добрий.
— Ех, хлопчики, хлопчики, — глухим голосом промовив Антропов, — якi ви ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! I хто мiг вкинути вас в отаку яму, за вiщо?
Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiдає.
I знову тиша лежала в соннiм барацi, непорушна й причаєна, ховаючи у м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як ховає в ласкавих лапах кiгтi злий чорний кiт.
Єфрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя Андрiєм тiєї ночi. Вiн вважав, що на свiтi є тiльки нiмцi, все iнше — не варте уваги. Але нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться хлопчисько, що володiє цiєю мовою не гiрше за нього самого, за Зепа! Єфрейтор розгубився. Де ж тодi межа, яка вiддiляє чистокровного арiйця вiд неповноцiнного представника iншого племенi? Зброя? Сила? Влада? Цiлком можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним, беззбройним радянським юнаком. I вiн використовував їх при кожнiй слушнiй нагодi.
На роботi Зеп не вiдходив од Андрiя. Вiн хвалився, що примусить працювати цього впертого руського як слiд, i навiть досяг деяких успiхiв у цьому, але в цей час стали вiдбуватися якiсь зовсiм незрозумiлi явища з усiєю командою. То раптом цiлих десять чоловiк об'явилися хворими i їх довелося гнати до лiкаря на сусiдню станцiю. Лiкар, звичайно, всiх їх назвав симулянтами й повиганяв з кабiнету, але день був безнадiйно втрачений. То полоненi оголосили голодовку, вимагаючи додаткової пайки хлiба й маргарину, яка буцiмто належала їм за важку роботу. З концтабору приїздила комiсiя для перевiрки стану справ у командi, тодi нагрянули гестапiвцi, робили обшуки, допити, загрожували. Знову було згаяно три днi, знову неприємностi, колотнеча, пiдозри. Всi вартовi ходили розлюченi, аж синi, а особливо Зеп, якому все це заважало займатися його "комерцiєю". У вiльнi од вахти вечори вiн розгортав бiблiю i стискав кулаки, читаючи рядки: "I розграбують багатство твоє, i розiб'ють красивi доми твої, i дерева твої, i землю твою кинуть у воду". Як би вiн домстився над цими незрозумiлими, впертими, як вiслюки, людьми! Вiн би грабував, убивав, палив, топив у водi, плюндрував би! Але для цього треба їхати в невiдому Росiю, гибiти десь у снiгах, ховатися вiд куль i снарядiв. Не такий вiн дурень, щоб лiзти туди. До того ж фронт, як пишуть у газетах, весь час вирiвнюється, скорочується, отже, там, певно, менше й менше треба солдатiв. Хай плюндрують тi, що там, а вiн грабуватиме душi оцих чужинцiв, вiн навчить їх, як треба поважати сильних, вiн навчить їх покорi!