— Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, — насмiшкувато сказав Антропов. — А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.
— Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, впевнено вiдповiв Андрiй.
— Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, — продовжував вагатися Сашко.
— Я теж не дуже вiрю в цей варiант, — сказав Андрiй. — Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
— А де ж ти вiзьмеш ключа? — запитав Аятропов.
— Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.
— Чим же ти її зробиш?
— А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо…
— У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, — втрутився Павлуня, — iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
— А ключ? — продовжував допитуватися Сашко.
— Ключ зробиш ти, — безапеляцiйно заявив Андрiй.
— Я? Та з чого ж? I як?
— Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що…
— Ото вiрно, — пiдтримав Андрiя Банников, — а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.
— Ти з моїх хрестикiв хлiб їси! — огризнувся Антропов.
— Гаразд, не будемо сваритися, — заспокоїв друзiв Андрiй, — Отже, з завтрашнього дня — до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
— А чого це ти розкомандувався? — образився Антропов. — Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.
— Ти всiх знаєш, — коротко вiдповiв Андрiй. — Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план — викладай. Павлуня теж скаже своє слово.
— Чого тут розбазiкувати, — кинув Банников. — Дiяти треба. Втiкати!
Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення їхнього задуму.
Антропов, «вiдхворiвши» свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не виснажувати свого «компаньйона», поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з дiтлахами, якi Iнодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i тодi почав у своєму сарайчику випилювати згiдно з цiєю формою ключа. В нього було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному, обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом своїх рук. А Коваленко навiть понюхав.
— Чим пахне? — засмiявся Антропов.
— Смалятиною, — весело вiдповiв Андрiй.
— Тепер од нас тiльки смуга ляже, — усмiхнувся Павлуня Банников, i це була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафної команди.
З того дня всi вони жили єдиною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й плакало. I те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишує свої кроки й починає прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами i нiяк не мiг вибитися звiдти.
Пiдлогу рiзали водночас у трьох кiмнатах. Антропов зламав свою ножiвку навпiл i зробив з неї два ножi, собi лишив швецький трикутничок. Втiкати дало згоду чотирнадцять чоловiк. Iншi не вiрили у втечу. Однi були надто виснаженi, iншi хворi, ще iншi боялися холоднечi й незнайомих шляхiв. Але вони не заважали тим, хто хотiв визволитися, робити свою справу, навпаки, допомагали хто як i чим мiг, Пiд нарами люди змiняли один одного через кожнi пiвгодини. У всiх на руках з'явилися криваво-червонi пухирi, у всiх на обличчях лежала печать безсоння. Якби вартовi пильнiше придивлялися до своїх бранцiв, вони б багато дечого могли помiтити в цi днi. Помiтили б отi пухирi, i оту надзвичайну жадобу сну, яка проглядала у них в очах, i водночас якусь дивну, майже хворобливу пiднесенiсть, жвавiсть рухiв. Навiть голоси в полонених тепер звучали iнакше: дзвiнко, з викликом, смiливо. Але зовнi все було благополучно, так само вiдмовлявся вiд роботи впертий Коваленко, так само потроху пробували хворiти то однi, то другi, i їх гнали спершу до лiкаря, а тодi на роботу, так само приходив уночi, коли випадала його черга вартувати, Зеп, приносив хлiб i забирав хрестики, зробленi з його «матерiалiв».