I ось нарештi настала та нiч, нiч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений останнiй надрiз, ще вчора на маленькi, як вiконна кватирка, ляди пiд нарами було накидано всякого лахмiття, щоб випадковий погляд когось iз солдат не звiв нанiвець усiєї роботи. Та хiба тiльки роботи? Надiї!
Сьогоднi, як тiльки поснуть на своїй половинi солдати, коли кроки вартового в коридорi стануть млявими й повiльними, вони, всi чотирнадцять, спустяться один за одним у таємничу пiтьму пiдвалу i, зiбравшись там, одчинять дверi.
Тiльки подумати — сьогоднi вони одчинять дверi!
Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
— Порядок!
Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.
Пiдвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тiльки дихали часто-часто, як пiсля тривалого бiгу, дихали самими вершечками легенiв, востаннє вдихали повiтря неволi, повiтря рабства. Коли спустилися всi чотирнадцять, Андрiй обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той куток, де була насипана невеличка купка картоплi. Всi пiшли за ним. Вони заздалегiдь домовилися, що кожен набере в кишенi (тiльки в кишенi — не бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три днi перед цим уся команда зовсiм не їла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще цi кiлька картоплин — от i все, з чим вони мали пройти сотнi кiлометрiв через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.
Пройти, щоб добратися до рiдної землi. А там знову в бiй, на фронт. О, як вони битимуться, як вiдвойовуватимуть для себе, для своїх дiтей, для всiх прийдешнiх поколiнь право вiльно дихати повiтрям, пити воду з своїх рiк, їсти свiй, скроплений лише потом, а не кров'ю й слiзьми хлiб.
I хай буде так, i тiльки так!
До картоплi було далеко. Коли Андрiй подумав про те, що їм усiм доведеться звiдти йти знову через увесь пiдвал, вiн навiть вилаявся про себе. Нiхто не думав, що це буде так важко робити. Чотирнадцять чоловiк у темрявi не бачили один одного i через те просувалися надмiру обережно. Скiльки ж це буде тривати? Пiвгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони до свiтанку?
— Швидше! — видихнув ледь чутно Андрiй, i те слово передалося всiм. Швидше, швидше, мерщiй звiдси!
Вiн уже був бiля картоплi. Вже його пальцi обхопили двi холоднi, гладенькi кульки, i вiн знав, що ось зараз цi кульки покотяться в його кишеню i вiн здригнеться од їхнього холодного дотику до свого гарячого тiла.
Але тiєї ж митi його пальцi випустили обидвi картоплини, й тi з м'яким стуком знову впали на купу.
Десь надворi щось ревнуло моторошним, металевим голосом: "Ву-у-у-у-у! Ву-у-у-у-у!" — одразу ж застукотiли в барацi солдатськi чоботи, одразу хряпнули дверi, одразу забрязкотiли засуви i пролунала команда, розгублена, злякана, але категорична:
— Тривога! Всiм строїтись! Негайно!
Надворi загомонiли — мабуть, вартового питали про щось з ганку, в кiмнатах полонених почулася метушня.
Повiтряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрiбна? Вони знали з газет про те, що англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi мiста, бачили iнодi вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небi срiблястi металевi птахи. Але щоб була тривога на оцiй миршавiй станцiйцi, щоб залiзний голос сирени краяв нiчне повiтря саме тут, над оцим нещасним бараком? Про це вони не думали нiколи.
Досi несподiванки допомагали їм, тепер усе гинуло, i причиною цього була безглузда, дика, жахна несподiванка.
Що було робити? Пробувати вiдчиняти дверi? Але бiля них тупцювався вартовий i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з своїми товаришами, якi ще, мабуть, одягалися. В барацi вже, певно, всiх вигнали в коридор i зараз почнуть лiчити. Крiзь нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах їм було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з пiдвалу не мало нiякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до першої-лiпшої кiмнати, побачити, як з-пiд нар виповзає полонений — i все пропало.