Вони стали радитись мiж собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти дверi й кидатись на вартового. Хай одного-двох уб'є, зате всi iншi врятуються. Андрiй не заперечував проти цiєї думки. Аби тiльки не повертатися в барак. Зате обережний Антропов не погодився з Павлунею.
— Навiть коли нам удасться прибрати вартового, — сказав вiн, — однаково нiхто не врятується. Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть на нас, як на зайцiв… Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так…
— Що ж ти пропонуєш? — нетерпляче спитав його Банников.
— Пересидимо тут. Солдати злякалися повiтряного нальоту й поженуть наших хлопцiв куди-небудь у поле, подалi од станцiї, не рахуючи. А ми пiдождемо, поки вони собi пiдуть, i вже тодi — раз i в дамках! Чуєте, яка там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.
Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi, тупотiли ноги, чулися якiсь нерозбiрливi вигуки, i крiзь усю цю мiшанину звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе, монотонне "Айн, цвай, драй… зiб унд цванцiг… драй унд драйсiг…"
Вартовi лiчили полонених.
— Не я казав, — зловiсно прошепотiв Банников. — Антропов, давай ключ! Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!
— Без сонливих обiйдемося, — сказав Антропов i посунув до дверей, розштовхуючи товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi на купу брикету. Спiткнувшись, Сашко впав i мiцно, майже, вголос вилаявся. Хтось допомiг йому пiдвестися.
— Ключа не загубив? — спитав Андрiй. — Та нi, — вiдповiв Антропов i пiшов уперед вже обережнiше.
В барацi в цей час загримiло ще дужче i раптом усе затихло.
— Пiдожди, Сашко, — зупинив Антропова Андрiй. — Там щось сталося.
I в цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось з тих тридцяти трьох, що лишилися:
— Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!
I люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi дошки, полiзли знову туди, звiдки пiвгодини тому пiшли, як здавалося, назавжди.
Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору й сказав:
— Не строй з себе рицаря. Я винний, я i лишаюся в ар'єргардi. Не послухав Банникова й тебе, дурень!
Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.
— Свiтло! — заревiв Зеп i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля бренькнула об дошку в кiлькох метрах од отвору, бiля якого ще вовтузився Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.
Надворi знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, лiтаки завернули кудись убiк. Як згодом довiдалися полоненi, то була не бойова тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспiшали, тому помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.
Не знайшовши нiкого в пiдвалi, але переконавшись, що з усiх кiмнат туди проробленi отвори, солдати повернулися в барак i знову вигнали всiх полонених у коридор. Тепер у коридорi стояло сорок сiм чоловiк. Прийшов начальник команди, товстий, хворобливий фельдфебель, довго придивлявся до кожного з полонених, тодi одвернувся й, не пiдвищуючи голосу, наказав:
— Тим, що були внизу, вийти вперед. Нiхто навiть не поворухнувся.
— Чотирнадцять чоловiк — вперед! — заревiв Зеп, заганяючи патрон у патронник.
Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.
— Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у пiдвалi, — повторив вiн. — Якщо ж вони не хочуть цього робити, то хай тi, що лишалися в кiмнатах, назвуть утiкачiв. Ну!
Сорок сiм чоловiк мовчали.
— Ти! — пiдбiг Зеп до Андрiя. — Ти розумiєш по-нiмецьки, перекладай слова пана гауптфельдфебеля.
Коваленко одвернувся вбiк, щоб не дивитися на червону фiзiономiю єфрейтора.
— Ти чого крутишся! — засичав той. — Я тебе покручусь, бандит! Перекладай!
Андрiй глянув на Зепа й усмiхнувся. Тепер вiн уже знав, що нiхто з команди не викаже втiкачiв.
— Всiх надвiр! — наказав гауптфельдфебель.
Їх вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ї наказали построїтися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.
Йшов дощ, холодний осiннiй дощ, темне важке небо нависало над їхнiми головами, бiля нiг тихо хлюпала рiчка i дихала свiжою вологою в бiлi, безкровнi лиця. I кожен з них пожадливо ловив цей вiчний голос води i намагався ввiбрати очима тьмяний полиск чужої, байдужої рiки, яка в цю хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.