То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрiя, любов без ласкавих слiв, без самiтностi, без обiймiв i поцiлункiв. Iнколи ранковий поїзд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки розбомблювали залiзницю. Тодi Теа пiдходила ближче до полонених i говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крiзь пальцi, бо не хотiли сваритися з начальником станцiї, який завжди затримував поїзди на двi хвилини, щоб команда встигла сiсти у вагон. Вони вважали, що дiвчисько просто задовольняє свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольняє!
А Теа захоплювалася i тим, що Павлуня сибiряк, i тим, що вiн, виявляється, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.
— Вiн завжди злий, — говорила вона Андрiєвi, — але це неправда. Вiн лише удає з себе злого, а насправдi вiн добрий. Правда ж, добрий? Спитайте його.
— Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як вона, — казав Андрiй Павлунi.
— От ще дурницi, — буркотiв Банников,
— I чому так влаштовано, що ми вороги? — дивувалася Теа. — Спитайте його.
Андрiя вона нiчого не питала, так нiби не вiрила йому, Любов заслiплювала її i не давала змоги розгледiти того, хто стояв мiж нею й коханим.
— Вона переконана, що фашистам скоро кiнець, — говорив Коваленко Павлунi, — i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.
— Рано думати про дружбу, — суворо стискував рот Банников.
Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що в нього врештi не вистачить нi сили, нi вмiння балансувати помiж ласкавою, довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.
Весь час вiн повинен був думати про iнших, про своїх товаришiв, жодного разу не подумавши про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв, приймав побої на кам'яному кар'єрi за товаришiв, тодi тут, на залiзницi! Тепер от став якимсь посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй нiколи любовi.
А хiба твоє кохання, Коваленку, було щасливiшим? Хiба не болить твоє серце вiд кожної згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував, уперше в життi поцiлував? А отi старi солдати, якi, вмираючи, лишають на бiлiм свiтi сирiт, — хiба вони щасливiшi?
Не було потреби мiрятися й рахуватися — хто зазнав бiльшого горя. Страждання цiлих народiв лягли на терези часу, i знак терезiв показував неминучiсть: вiдплату.
Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж маєш вiдплатити фашистам. Ти i твої друзi.
I хай буде так.
А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили їх закiнчувати ту сховану в лiсах колiю, знову гупав об рейки важезний «бубi», i сухо цокали по каменях важкi кирки. З села до барака привезли гарбу житньої соломи для набивання матрацiв, у яких була сама труха. Десь у горах танули снiги, i Едер вийшов з берегiв, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили полоненi.
— Може, знесе нашу загорожу, — казав Антропов. — Прокинемося уночi, а кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течiєю.
Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.
— Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, — часто зiтхав вiн, — Андрiю, придумай, га?
Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала оддалiк, бiля вартових, бо наблизитися до полонених їй тут не дозволялося. Андрiй крадькома глянув на Павлуню й побачив, як той почервонiв. "Ага, подумав вiн, — та ти, брат, тiльки удаєш з себе байдужого, а насправдi…" ї тут же одчайдушна, безумно смiлива думка застрибала в його головi, мов неслухняна дiвчинка-пустунка. Вiн встав i пiшов прямо на Теу. Дiвчина злякано дивилася на нього, не розумiючи, що вiн хоче зробити. Адже полоненим заборонено спiлкуватися з цивiльними, надто з жiнками, ї це ж не станцiя, де важко розрiзнити випадкових пасажирiв од постiйних мешканцiв, де нiхто нiчого не може помiтити. Тут, на цьому белебнi, все видно, все помiтно. Невже вiн хоче сказати їй щось, передати од Пауля в присутностi солдат?
— Ти куди? — крикнув Андрiєвi Зеп. — Чого тобi тут треба?
— Я хотiв сказати, що ми вирiшили зробити для Фройляйн маленьку скриньку з оцiєї соломи, — показав на солому Андрiй. — Це буде дуже красива скринька.
— Гм, — буркнув Зеп, — як же це ви її зробите з соломи?
— Для цього нам потрiбний лише шматок картону i шматочки якої-небудь кольорової тканини, що-небудь з обрiзкiв.
— Он ба, — зацiкавився єфрейтор, — та ти, виходить, спецiалiст?
— Так, я вмiю робити багато речей з соломи, — пiдтвердив Андрiй. — Я з України, у нас багато пшеницi й жита.
— Ти з України? — здивувався Зеп. — Нiколи не думав. Ну, йди! Фройляйн, я думаю, не вiдмовиться од вашого подарунка, коли вiн буде вартий того.