Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!
Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i, озирнувшись, пошепки спитав:
- Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе є?
- Хочеш Зепа зарiзати? - засмiявся Сашко.
- Не смiйся, я серйозно тебе питаю. є нiж?
- Ну, є.
- Покажи.
- Та ти що, справдi?
- Покажи, покажи.
Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний, швецький нiж.
- Гострий, як бритва, - сказав вiн, - але такого бугая, як Зеп, цiєю штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати... навряд.
I вiн розвiв руками.
- Iншого немає? - продовжував допитуватись Андрiй.
- Нема.
- А зробити нi з чого?
- Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.
- То зроби.
- Та ти що надумав?
- Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. Є в мене одна думка. Треба порадитися.
- Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка є. Зеп менi принiс кiстки пиляти. От ми її й використаємо. А то вiн усе менi набридає: матерiали, матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка! Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?
- Увечерi.
- Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?
- А ти не впертий? - спитав Андрiй.
- Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж дев'ятнадцять?
- Двадцятий пiшов.
- Ах, ах, вони вже старi, їм уже двадцятий рiк пiшов, - жартома ляснув себе по стегнах Сашко. - Ну, кажи, навiщо тобi нiж?
- Не скажу.
- Тьфу, чортяка! I де ти взявся на мою голову.
Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який стоїть надворi, й утiкають. Є ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку дiрку до солдатiв, залiзти вночi у їхнi кiмнати, пов'язати їх усiх, забрати зброю - i гайда!
- Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, - насмiшкувато сказав Антропов. - А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.
- Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, впевнено вiдповiв Андрiй.
- Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, - продовжував вагатися Сашко.
- Я теж не дуже вiрю в цей варiант, - сказав Андрiй. - Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
- А де ж ти вiзьмеш ключа? - запитав Аятропов.
- Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.
- Чим же ти її зробиш?
- А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...
- У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, - втрутився Павлуня, - iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
- А ключ? - продовжував допитуватися Сашко.
- Ключ зробиш ти, - безапеляцiйно заявив Андрiй.
- Я? Та з чого ж? I як?
- Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що...
- Ото вiрно, - пiдтримав Андрiя Банников, - а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.
- Ти з моїх хрестикiв хлiб їси! - огризнувся Антропов.
- Гаразд, не будемо сваритися, - заспокоїв друзiв Андрiй, - Отже, з завтрашнього дня - до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
- А чого це ти розкомандувався? - образився Антропов. - Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.
- Ти всiх знаєш, - коротко вiдповiв Андрiй. - Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план - викладай. Павлуня теж скаже своє слово.
- Чого тут розбазiкувати, - кинув Банников. - Дiяти треба. Втiкати!
Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення їхнього задуму.
Антропов, "вiдхворiвши" свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з дiтлахами, якi Iнодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i тодi почав у своєму сарайчику випилювати згiдно з цiєю формою ключа. В нього було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному, обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом своїх рук. А Коваленко навiть понюхав.
- Чим пахне? - засмiявся Антропов.
- Смалятиною, - весело вiдповiв Андрiй.
- Тепер од нас тiльки смуга ляже, - усмiхнувся Павлуня Банников, i це була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафної команди.
З того дня всi вони жили єдиною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й плакало. I те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишує свої кроки й починає прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами i нiяк не мiг вибитися звiдти.