Це — виписка з «Правды».
Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи
Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!
23 грудня, 51. Були на полюванні.
І не вбили, не застрілили нічого.
Для мене це — типове явище.
Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять, і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:
— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма, (нема!)!
Зайця, як завжди, нема.
І от одного разу я приношу з а я ц я. Факт!
Ціла трагедія...
Як? Дід убив зайця? Не може бути!
І пішло!
Дружина з кимось говорить по телефону:
— А ви знаєте, — у нас заєць!
— Ну?
— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив
того зайця? Чую крик:
— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не
було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.
— А що з ним?
— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура
нормальна!.. Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!
— А хіба у вас собачка є?
— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з'їла.
— А як же Павло Михайлович?
— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!
— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.
— Хіба це серйозно?
— А не смикав лівою бровою?
— Ні!
— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову
смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити?
Що сказати!
26 грудня, 51. Два дні був на з'їзді мисливців і рибалок.
А яких же прекрасних людей я там бачив!
Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі...
І старі, і молоді... а як вони боліють за наше охотницьке господарство!
Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!
І як почувається, коли йому, народові, — дано все... Як він обережно, скрупульозно
чесно до всього ставиться!
Лисичка... Зайчик...
Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве
око стежить за ним..., Радянське, хазяйське око!
Побувавши на з'їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!
26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити. Я
йому:
— Це твій тато! А він:
— Папа!
І все-таки він кричить:
— Тато! Тато! І знову ви:
— Національна обмеженість!
Нічого подібного! Хай каже:
— Тато!
Бо мій тато г... їв коров'яче, щоб з голоду не здохнути!
Хай каже:
— Тато!
Бо мій тато ручку барині, бодай би вона сказилася, цілував!
Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!
Хай!
Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.
І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.
Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється, було, до барининої ручки.
Цілує...
А тепер бігає мій онучок Павлушка веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він
чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.
1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в
новорічному номері «Радянська Україна».
Стаття зветься «Зорі Кремля».
Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній
комі — любов до народу!
Цілую Максима Тадейовича!
І радуюсь, що він живе серед нас!
23 січня, 52. їздили полювати. Це не вперше і не востаннє. Нічого!
І як радісно, що я нічого не вбив!
І як радісно, що я ще поїду (обов'язково!), щоб щось убити!
І як радісно буде, що я нічого не вб'ю.
Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця. А дід — без зайця та й без зайця!
Перед онуком незручно!
25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з
молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І
як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а
спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! стук!
— Що?
— М'яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері: