дачі!
26 травня, 52. Побудували будинок для письменників!
Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі — на розі
Червоноармійської і б. Шевченка.
Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? що значить — «кому»?
Чому крики? Чому ґвалт?
Ну чому?
Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для
роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!
Іменно — потребує!
А що робиться?!
Скільки галасу, шуму, гармидеру?!
А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!
Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що
талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира...
Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):
— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і
працюйте!
Такого, на жаль, не помічаємо. А що бачимо?
— Діти! Жінки! От я! От я!
Крики, шум!
Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?
Всіх я їх, дітей, бабущок і т. д., люблю, але це, проте, не література!
І не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся
романами, поемами баладами...
...Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він
для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.
Виявляється, що це — член СП — не так просто.
Член Спілки — він уже узаконений громадянин він має право ніде не працювати, він
— писатель. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться... Він — писатель.
Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи ґудзиками, — але він
писатель.
11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!
Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я
хочу, щоб вона засміялася?» ;
Кіоск... Книжковий...
Прошу свої книжки.... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?
Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!
Ларьок... Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»...
Кілька питань (Яких? Хіба я пам'ятаю?) — людина сміється! Та як!
Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..
27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться!
От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!
А я люблю Павлушку, онука.
І як собі хочете — люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:
— Зім, діду, зім! Зім! Зім!
Мабуть, нам треба бути — як наші онуки, як Павлушка!
Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, — яка б у нас
була література!
Хай живе література!
Хай живе слово!
А слово в Павлушки таке:
— Девело!
Не дерево, а «девело»...
Скаже й засміється, та як засміється, розлягається й сміється:
— Девело!
А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте...
Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує...
Хай живе Павлушка!
Хай живе «девело»!
28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!
І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що
любила народ!
Образцов... Стражеско!
А я мав щастя і Образцова бачити... Говорити з ним...
І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька...
Наслідник Образцова....
Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші —
Образцов і Стражеско!
Хай вічно живе пам'ять про славних, про мудрих, про великих...
Про Стражеска й Образцова!..
28 червня, 52. Умер Стражеско!
От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.
Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!
Скільки ця людина знала!
Скільки ця людина навчила!
Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!
Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину: В. П. Воробйов!
В. П. Образцов!
М. Д. Стражеско!
Я. І. Пивовонський!
Гіршман (Харків)!
Шатилов (Харків)!
Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки.
І гордості!
І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!..
Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!
«Величественный» старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима...
Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!