моєму, література?
1) Образи? — Народ!
2) Сюжети? — Народ!
3) Тема? — Народ!
Література — народ!
А що ж, зрештою, таке талант?
Талант?
Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка!
Це... і т. д.
А взагалі талант — це народ!!
По-моєму, все!
А решта?
Ну, як собі хочете: хочете — співайте, хочете — декламуйте, хочете — описуйте, хочете — віршуйте...
Це — справа ваша!
26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця!
Визнаю!
Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її
душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її
тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою: Люлі-люлі, люлечки,
Шовковії вервечки...
Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом: Мальовані бильця
Пішли до Кирильця...
А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на
майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:
Ой ну, котку, котів два
Сірі, білі обидва...
Отакий академік знатиме аромат рідної мови...
19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:
«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи
їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами
вона танцює, милує нас, веселить нас?!
І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?
Ніхто!
Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:
«Носок вона не так поставила!» Рецензент... Я сам рецензент... Якось так виходить
(із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди
шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все!
А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий
труд) тільки хороше!
Їду в таксі. Дивлюся на водія... І знову думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він
сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений!
Щоб співав, їдучи в таксі!
Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь
голос!..
20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький».
Опера! Справжня!
Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська.
Трудно мені відразу розібратися, як і що, — це справа серйозна!
Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як
би хто не дивився на самий факт об'єднання України з Росією.
Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів.
Дружба!
І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти —
кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати
рязанського мужика, ніж бити його по голові.
До чого просто це все!
Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!
А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!
Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли
Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі,
— коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.
А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і
націоналістичну коросту, і все-все...
І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і
сказати просто, чисто, хороше:
— Вітаю! Люблю!
Тридцять п'ять літ я в літературі!
Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий...
І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками
я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:
— Я люблю вас!
А народові?
Я не маю права сказати народові:
— Я люблю тебе!
Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й
проказати:
— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?
23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і