Я пішов з одеського двору неохоче, з доброю заздрістю до тих, хто тут живе.
Був я, звичайно, і на Дерибасівській. Ця вулиця приваблива насамперед своєю багатолюдністю. Якщо ти хочеш побачити друга, який живе Десь на околиці, приходь увечері на Дерибасівську, неодмінно зустрінешся з ним, почуєш останні новини, на людей подивишся, себе покажеш.
З Дерибасівської я звернув на Пушкінську, дійшов до вокзалу. Зрозуміло, він теж особливий, з одеським гербом — білий, величезний, справжній палац, заллятий святковими вогнями, наче корабель «Росія», що заходить у рідний порт після довгих мандрів по чужих морях і океанах.
Я повільно обійшов привокзальну площу і повернувся на Пушкінську іншою стороною, під шеренгою розлогих дерев, уздовж квіткової грядки, пахучої і вологої від недавньої зливи.
Майже біля кожного будинку на низеньких лавочках, стільчиках і ослінчиках сидять жінки, чоловіки, діти. Де ще, в якому місті, та ще й у центрі, побачиш таке! Всі уважно і привітно дивляться на мене, здасться, от-от покличуть, запросять до себе: «Гей! Посидь з нами в присмерку, побалакаємо». Шкода, що не покликали. Підійшов би, посидів, погомонів.
Я вже кілька годин не бачу моря, але весь час відчутно його — на базарі, на Молдаванці, на Дерибасівській, і тут, на Пушкінській. Я чую говір моря в листях каштанів, в шепоті акацій, в голубому небі, в очах і на обличчях людей.
Пушкінська вивела мене до місця, де я довго стояв нерухомо. Некруто, полого підіймаються схили пагорба, на якому височить Одеський театр опери та балету. Чудовий вид на цей палац відкривається не лише з того місця, де я стояв. З якої сторони не підійдеш до нього, він тебе порадує скрізь. Я завжди, приїжджаючи в Одесу, влаштовую собі для розваги своєрідну гру в схованки. Зайду то на одну вулицю, то на іншу, заплутаюсь у провулках і раптом, ніби зненацька, виходжу прямо на цю громаду, прекрасну і з фасаду, і з тилу, і з боків.
А скільки я ще не встиг побачити у цей приїзд! Не був у Аркадії. Не бродив уздовж теплого моря над обривистим берегом, на якому пасуться кози. Не був на Лиманах. Не відвідав Ближніх Млинів, відкритих для мене чверть віку тому Валентином Катаєвим у його вічній книзі «Біліє парус одинокий». Не був у порту, не бачив, як жінки, матері й діти одеських моряків зустрічають своїх рідних, що повертаються з-за тридев'ять земель. Не був і на футбольному матчі «Чорноморець» — «Авангард», де можна побачити ще одну «категорію» одеситів.
Перед обідом, опівдні, повернувся до готелю з твердим наміром прийняти холодну ванну, пообідати і з балкона трохи помилуватися морем.
У вестибюлі, біля газетного кіоску, я побачив чоловіка з коротко підстриженим волоссям, великим носом, незвичайно чорними очима, що гарячково блищали. Коли я проходив повз нього, піднімаючись нагору, він обернувся і провів мене запитливим поглядом. Я піднімався сходами, а він мовчки дивився мені вслід.
— Ви кореспондент з Москви? — запитав нарешті незнайомець.
Я зупинився, підтвердив його догадку і замовк, запитливо дивлячись на молодика. Мабуть, це посол Качалая. Вислав розвідку.
Ми розговорилися. Чоловік з великим носом і блискучими очима був, як я й сподівався, сином Качалая. Подивимось, у чому полягає місія Матвія-молодшого.
— Вам подобається Одеса? — запитав Качалай.
— Я ще добре її не роздивився.
Моя відповідь його втішила.
— То я покажу вам місто! Хочете?
Яке кощунство! Він покаже мені Одесу!
Та не в моїх інтересах сваритися з Качалаєм. Помовчавши досить довго, я з вдячністю глянув на молодого чоловіка.
— А ви маєте час?
— Я не маю часу? Та мені його просто нікуди дівати. Я ж початкуючий скрипаль, а не світова знаменитість, не преферансист, не учений-атомник, не…
— Гаразд, показуйте, — сказав я, — але спочатку давайте пообідаємо.
Я був бездоганно ввічливий, намагався показати, що Качалай мені симпатичний, що я охоче проведу з ним годину чи дві.
Обідали ми у внутрішньому, повному сонця, дворику ресторану, збудованому чи то в мавританському, чи то в італійському стилі. Чисті блискучі вікна, білі стіни, діжки з квітами, офіціанти в полотняних накрохмалених піджаках, славне одеське небо, синє і тепле. Давненько я не виконував службових обов'язків у такій розкішній і невимушеній обстановці.