«Перший американець» демонстративно позіхав, жмурився, жував резинку, дивився у вікно.
— Вам нудно, сер? Співчуваю! Що ж, я постараюся вас розвеселити. Скажіть, чого вас покликали у Вашінгтон?
— Ну, знаєте…
— Розумію! Велика таємниця. Але я, між іншим, знаю про неї. У Вашінгтоні обговорюватиметься операція під шифрованою назвою «Проблема № 1».
— З нами бог! — вигукнув «Бізон» і схопив портфель. — Не може бути! Операція «Проблема № 1» глибоко зашифрована, охороняється всіма видами секретної служби США.
— І все-таки… Ваш так званий Комітет політичного планування, комітет сильних світу цього, мозковий трест мудреців, оракулів двадцятого віку, виробив на 1956 рік «Проблему № 1». Який її зміст? Коротко кажучи, це ряд контрзаходів, спрямованих проти рішень і духу XX з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.
— О!.. — простогнав «перший американець».
— «Проблема № 1» — це спроба підірвати добрий вплив, який мав двадцятий з'їзд на людей всього світу. «Проблема № 1» — це таємний плацдарм гарячої війни, створений вами за дорученням Вашінгтона на берегах Дунаю і в Угорщині.
— Тихше, благаю!… — прошепотів «Бізон». — Мене посадять на електричний стілець, якщо стане відомо, що ця таємниця уже не є таємницею.
— Ви послали у Вашінгтон спеціальну доповідь про те, як думаєте перетворити в життя «Проблему № 1». Ви вже сконцентрували таємну армію на вихідних позиціях. Ви хочете завдати удару по найслабкішій, як вам здається, ланці комуністичного ланцюга. Ви сподіваєтеся, що удар матиме таку силу, що комуністичний світ затріщить. Ви все розрахували, сер. Все, крім одного…
— Чого? Чого я не врахував? Кажіть!
— Комуністичний ланцюг перебуває під струмом високої напруги. Доторкніться — і ви обвуглитесь. Обережно, сер!
Після цих слів простий хлопець Америки, такий серйозний і суворий, розсміявся.
Так, сміючись, він розвіявся, зник, лишивши свого співрозмовника на самоті.
Трохи згодом «перший американець» розплющив очі, струснув головою, протверезився, знову став Артуром Крапсом, «Бізоном», і зрозумів, що бачив кошмарний сон.
— Сон, тільки сон!.. Слава богу.
— Вашінгтон, — сповістив пілот.
Літак приземлився на бетонній хрестовині. Але попрямував не до аеровокзалу, а звернув на бічну дорогу, за лінію посадочних вогнів, і заскрипів гальмовими колодками. Тої ж миті з темряви виринув приземкуватий, важкий «паккард» і під'їхав майже впритул до «літаючої фортеці».
По східцях корабельного трапу Артур Крапс зійшов на трав'яне, росяне поле аеродрому. З «паккарда» вискочив чоловік у цивільному, розчинив дверцята. «Бізон» опустився на заднє сидіння, поклавши на коліна портфель. Чоловік вмостився поруч із шофером і, обернувшись, тихо сказав:
— Сер, на вас чекають. Ви готові?
Крапса трохи нудило, від тиску висоти трохи боліло у вухах, ще не зник жахливий сон, але він бадьоро відповів:
— Готовий.
— Чудово. Поїхали!
На щастя, по дорозі від аеропорту до Вашінгтона морська хвороба майже пройшла, і Артур Крапс повеселішав. Повеселішав настільки, що став самим собою. Дивлячись з вікна автомобіля на вашінгтонські вулиці, на тротуари, заповнені потоками людей, які нікуди не поспішали, і милуючись нічною прохолодою, він посміхнувся. «Колись і я був такий непримітний, нікчемний пішохід. Був би й досі, якби не щасливий випадок, що допоміг показати себе. Боже мій, як це жахливо — бути мізерним гвинтиком, піщинкою у неозорій пустелі. Сліпий, глухий, нічого не вирішуєш. Знаєш тільки те, що друкують газети. Робиш тільки те, що наказує твій шеф…»