Постійними відвідувачами «Тіволі» були скупники ікри та червоної риби, власники суден, любителі дунайської екзотики, американські, німецькі, французькі, італійські та скандинавські туристи, контрабандисти, високооплачувані сезонні дами з Бухареста, здатні порозумітися всіма європейськими мовами, і недорогі постійні жительки Ангори — циганки,
Давно вже на заставі ніщо не нагадує про «Тіволі». Безслідно вивітрився звідси дух місця для розваг, і все-таки ні-ні та й згадає хто-небудь «Тіволі» недобрим словом. Старшина застави, помітивши у своєму господарстві, на конюшні, в коптьорці, на складі чи в казармі безладдя, докірливо дивлячись на солдатів, розпікає їх: «Що ж ви, товариші, робите, га? Де ви, у «Тіволі» чи у військовому підрозділі?!» Та й самі солдати часом покрикували один на одного: «Ей, голубе, не розводь «Тіволі!»
«Тіволі» не лише на заставі було універсальним словом, яке викривало і таврувало все, що виходило за норми. Базік, ледарів, п'яничок, хвальків, любителів пошуміти рибалки називали «тівольщиками». Спекулянти і хапуги теж були «тівольщики». Монахинь з монастиря ігумені Філадельфії називали «тівольщицями». Або з додатком: чорнохвості «тівольщиці».
Ангора — велике, розкидане по обочині дунайського шляху, селище. Заснували його двісті років тому російські втікачі, люди старої віри. Живуть тут рибалки, садівники, виноградарі, бондарі, теслярі, лісоруби, мотористи, добувачі очерету, звіролови. У ті часи, коли Ангора входила до складу королівської Румунії, багато рибалок ходили з контрабандою в Одесу, Варну, добиралися до Туреччини.
Майже вся Ангора порізана каналами і протоками, мало не біля кожного будинку є причал і просмолений човен. Саморобні дощані містки перекинуті з берега на берег. Сади і виноградники спускаються до самої води. Деякі протоки обміліли, поросли осокою, очеретом, вкрилися ряскою і ліліями. Але більшість глибоководні, чисті і по них можна вийти на Дунай не тільки рибальським човном, а й катером. Це маленьке, непоказне містечко, його давно й уперто називають «Російською Венецією».
На щедрому дунайському сонці провітрюються, сушаться великі й малі, старі і нові капронові рибальські сіті. Вони лежать на набережних у центрі містечка, довкола рибного заводу, біля прикордонної застави, біля пристані, під вікнами райкому партії, на головних вулицях і в глухих провулках.
Сіті, сіті, сіті!.. Ангора наче вкрита павутинням, немов кокетливо ховається під вуаль. Майже тисяча сітей і стільки ж човнів завжди в роботі.
Сіті і човни — ось герб Ангори. Човни, човни, чорні, важкі, гостроносі, плавневі плоскодонки, кільові, парусні і моторні. Снують туди й сюди по каналах і протоках, з Дунаю в Дунай. Прикуті до причалів. Лежать на березі догори кілем, проконопачені волокном морського канату, облиті чорною глянцевою смолою.
На світанку каравани рибальських човнів виходять з водяних вулиць і повільно зникають у рукавах Дунаю, за островами, в плавнях, на узмор'ї.
Ввечері повертаються з уловом. Причалюють до пристані рибного заводу. Сріблясту тріпотливу рибу згрібають у корзини, відправляють на лід у сховище, на сортування, засолку, консервування чи в трюми самохідних барж.
Недалеко від Ангори узмор'я і непрохідні плавні, жіночий монастир, гніздів'я мільйон птахів, державний кордон з румунською Добруджею і міжнародний шлях, яким за добу проходять десятки суден під прапорами дунайських і не дунайських країн.
У цьому неповторному містечку і охороняв Смолярчук державний кордон.
Смолярчук збіг з ґанку і, козирнувши у відповідь на привітання вартового, що ходив туди й сюди берегом дунайської протоки, стрибнув у катер, що м'яко рокотів мотором.
Повільно, лишаючи позаду косі вали, катер прямував вузькою протокою, по самому центру Ангори, по центральній водяній вулиці.
Жителі Ангори, і старий і малий, знають Смолярчука, всі, хто стоїть на березі, вітаються з ним, знімаючи кашкети, кепки, панами. Смолярчук знає кожного не тільки на прізвище, але й по імені й по батькові.