Смолярчук з першого дня, з першої години служби на Дунаї не відчував себе чужим у незнайомому краї і новачком на заставі. Опору у важкій і новій для себе роботі шукав не тільки серед солдатів і офіцерів. Він одразу пішов до людей, які жили на його ділянці кордону. Не шкодував ні часу, ні енергії і швидко перезнайомився з місцевими жителями. Минуло трохи менше року, і Смолярчук з багатьма здружився, знайшов помічників. Легко, охоче, з чистим серцем віддавали рибалки свою дружбу Смолярчуку. Вони знали його самовіддану, щиру любов до кордону. Саме цим він спочатку і привернув їхню симпатію. Та згодом побачили більше. Він ніколи не прискіпувався до тих, хто ненароком, уперше порушив прикордонний режим. Але був нещадний з тими, кого вже попереджав, хто не поважав прикордонних порядків, нехай навіть не навмисно, а через свою недбайливість.
Просто, легко почували себе з ним люди і коли взимку ламали очерет, і біля багаття, і за весільним столом.
Молодь могла позаздрити його силі, завзяттю, сміливості. Він плавав і пірнав не гірше за тих, хто виріс на Дунаї.
Смолярчук знав, як і чим живуть люди в зоні його застави, але ніколи ця обізнаність не завдала людям будь-яких тривог, турбот, неприємностей. Всі добре розуміли, що своїм знанням він користується лише в одному святому випадку — охороняючи кордон. І тому не приховували від нього навіть те, що могли легко приховати.
— Андрію Івановичу, заглянь сюди! — На кормі бази стояв старий майстер Мартиноашч з довгим і вузьким ножем у руках.
Катер підрулив до бази, м'яко стукнувся об її залізний бік.
— Ну, заглянув… — Смолярчук, уважно дивлячись на майстра, посміхався.
— Погано заглядаєш. Перелазь сюди і бери царський кус.
— Царський кус?.. Це що таке?
— Досі не знаєш? За старих часів першу ікру, видобуту на початку сезону, відправляли на царський стіл у Петербург. Тепер самі їмо цю смачну первинку та друзів частуємо. Готуй живіт, Андрію-батьку, щедро пригощатиму.
Майстер підійшов до оцинкованого обробного стола, на якому лежала білуга пудів на п'ятнадцять. Мабуть тільки що заснула, оглушена сильним ударом весла. Коротка трикутна жовтувато-біла вискалена морда з приплющеними вусами. Хребет і спина вкриті простим темно-сірим убором, як у щуки. Черево ще скромніше — бруднувато-біле, випнуте.
Майстер ножем різонув рибину по цупкому череві, засунув у розріз оголену по лікоть руку і впевнено, акуратно вийняв звідти щось м'яке, темне, вкрите мутною оболонкою. Потім узяв шматочок цієї густої маси, кинув на решето, потер над тарілкою, відділив ікринки від оболонок, трохи присолив і, не куштуючи, смачно прицмокнув.
— Чудова! Їж, старший, та похваляй.
Смолярчук зачерпнув ложкою свіжу зернисту ікру і без будь-якого задоволення проковтнув.
— Не легко пішла? Всухом'ятку навіть така страва проходить помалу. Горілки б до неї, пішла б жвавіше. Шкода, не маємо цього зілля. Передній край. Суворо заборонено. А може, застаріла вона, ця заборона? — Майстер підморгнув, засміявся. — Люди наклали заборону, люди й скасують її. Га?
— А ви у них, у людей, запитайте. — Смолярчук кивнув на рибалок, які розвантажували рибу, і теж засміявся.
— Катер підходить, товаришу старший лейтенант! — доповів моторист.
— Який катер? Звідки? — Смолярчук озирнувся, глянув направо, наліво. Біла протока, скільки не кинеш оком, скрізь чиста. І тільки хвилини через три з-за повороту з боку корінного дунайського русла з'явився катер теж білий, з вимпелом прикордонників на щоглі. Смолярчук здивувався. Як він потрапив сюди? Чому? Повинен бути на заставі. Щось сталося?
Поряд з рульовим сидів Черепанов, найудачливіший рибалка, капітан сейнера. Смолярчук одразу впізнав його: Черепанов виділявся своєю світло-золотистою, як у хлопчика, чуприною, богатирськими плечима і могутніми грудьми. Приїхав він у ці місця днів вісім тому. Проводить відпустку у матері на Лебединому острові. Черепанова добре знали військові як поринача, спеціаліста по всіляких підводних справах. Під час Вітчизняної війни він виконував важливі завдання в тилу противника.
Начальник застави Смолярчук знав про нього трохи більше, ніж інші. У перші роки війни Черепанов під ім'ям Вільгельма Раунга проникнув на архісекретну базу італійських і німецьких фашистів у Венеції, опанував там справу поринача, підводного диверсанта, зв'язався з гапістами, міськими партизанами, і, користуючись своїми великими можливостями людини-невидимки, діставав для них у портових арсеналах зброю, вибухівку, передавав важливу воєнну інформацію. Черепанов не лише здружився з італійцями підпільниками, але й поріднився. Його дружиною стала Джулія — дочка венеціанського рибалки Чезаре Браттоліні. Вона і чотири сини, Іван, Джованні, Варлаам і Пальміро, теж гостюють на Лебединому у бабусі.