— Припустімо, все це так. Але що виходить? Люди, наділені тяжкими вадами, ті, що розуміють істину, але заперечують її, заслуговують не гніву, а співчуття, бо їхня совість, так би мовити, хвора. У ваших словах, звернених до американців, немає співчуття. Але хвору совість не можна вилікувати ні гарячим залізом, ні водневою бомбою, ні міжконтинентальною ракетою. Можливо, час вилікує нас.
— Ось тепер ви маєте рацію! Коли-небудь ви все-таки вилікуєтесь, матимете совість.
— Дякую.
Картер знову поміняв маску — серйозне задумливе обличчя стало вимушено усміхненим, солоденьким.
— І коли тільки ви встигаєте все робити: викривати в протизаконних діях дипломатів, писати соціологічні реферати з серії «боротьби за розум людей», з насолодою читати сонети Шекспіра?
Люб'язність дипломата лишилася без відповіді.
Шатров не висловив і тисячної частки того, що йому хотілося сказати про правлячу верхівку США, про відомство Аллена Даллеса, про цього диктатора таємної американської дипломатії, злого генія Білого дому.
Ввійшов Гойда і повідомив, що літак, яким містер Картер повинен летіти в Москву, уже приземлився на Ужгородському аеродромі. Бесіду було перервано.
Рукотрясіння! Ще раз рукотрясіння, і містер Картер, у супроводі компетентних осіб вилетів до столиці. Але ми не прощаємося з ним. Залишаємо його тільки на деякий час.
СВЯТА МАРІЯ
Гойда вирушив ловити «райдугу».
Давно він не був там, де вирують шалені потоки, де починають свою бурхливу течію до Тиси, Кам'яниці, Латориці. Чорний, Білий, Зміїний, Вовчий, Ведмежий. Давно не чув він шуму і гуркоту гірської води, не вдихав пахощів розігрітої на сонці глиці смерек, не бачив крапчастих спинок форелі, що іскряться в прозорих льодових потоках. Недаремно цю рибу називають тут «райдугою».
Тільки-но Гойда надів старі, латані-перелатані суконні шаровари, куртку, пошиту з солдатської плащ-палатки, непромокальні, намащені жиром чоботи, вдихнув запах нехитрих рибальських снастей, як одразу забув усі важливі справи і відчув себе вільним рибалкою. Не вірите? І слушно. Гойда ніде й ніколи не забував, хто він. Хлопець тільки удавав, що він завзятий рибалка.
З вудкою на плечі, з маленьким відерцем у руці, насвистуючи улюблену пісеньку, прямував Гойда вологим від учорашнього дощу безлюдним берегом Кам'яниці. Прямував він до монастирської переправи.
Гірські холодні води Кам'яниці з приглушеним гомоном струмували широкою ущелиною, яку пробили у незапам'ятні часи в схилах Соняшної гори. Крізь прозоро-синю товщу води було добре видно дно, завалене замшілими брилами, сірим шорстким плитняком і обточеною, кістяної білизни галькою. Важкі темні карпатські кручі здіймалися над долиною Кам'яниці.
Гойда подивився на дзвіницю і похитав головою. «Хитрюги ці чорні праведники. Проповідують царство небесне, а самі захоплюють на землі райські куточки. Санаторію або будинку відпочинку розміститися б тут, а не дівочій тюрмі».
Монастир височів над Кам'яницею, на стрімкій, майже сорокаметровій гранітній кручі, його білі стіни, оцинкований дах, позолочений хрест І дзвіниця різко виділялися на похмурому фоні гір.
У сірій кручі вирубані вузенькі стрімкі східці. Вони починалися біля самої води і вели вгору, до глухої, викуваної з заліза монастирської хвіртки.
Там, де починалися східці, на воді погойдувався вузьконосий легкий човен. На його кормі сиділа жінка в чорному.
Гойда приклав до рота долоні і закричав:
— Ого-го-го-го!.. Давай!
— Іду-у!.. — зразу ж відгукнулася черниця. Її голос, сильний, співучий, пролетів над Кам'яницею, відлунюючись у прибережних скелях, і завмер у далеких виноградниках.
«Це вона, Марія! Бач, яка голосиста», — посміхнувся Гойда. Він сів на камінь, що лежав на березі, ні на хвилину не відриваючи від ріки погляду.
Човен повільно, насилу переборюючи швидку течію, підпливав до лівого берега. На кормі, енергійно і вміло орудуючи жердиною, стояла Марія. На ній було чорне, під саму шию плаття, чорна хустка. Тільки обличчя біле та руки.
«Молода, вродлива, — подумав Гойда, — спритна, гостра на язик, а добровільно забилась у монастирську нору. Такій дівчині треба не богу та ігумені служити, а життю. Як би її витягнути звідти? Дрімає міськком комсомолу. А ти?.. А тобі все ніколи… Ех! Хочеш чужими руками творити добро».
Гострий просмолений ніс човна зашурхотів на прибережній гальці. Марія зсунула хустку на потилицю і, спираючись на жердину, привітно подивилася на Гойду.