- Осе таке! - розмовляла сама з собою. - І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от - дивись ти!
- Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях! - промовив до неї Пищимуха.
- Що кажете таке? - не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.
- Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, - сказав він.
Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.
- Ну, кажи, чого тобі треба? - попитав її становий.
- Та чого ж мені треба? - перепитала баба Горпиниха. - До пана мені треба. Пріську-московку знаєте? - приступаючи до станового, мовила вона.
- Яку Пріську-московку? - спитався становий.
- От тобі й забули! - здивувалася баба... - Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя - як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.
- Від того, може, що журилася дуже за чоловіком? - лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.
- Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам'ятаєте? - знову вона повернула на своє. - А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас...
- Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! - замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.
- Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, - похопилась баба. - «Увічливий, - каже, - такий отой пан становий, - пошли йому, боже, доброго здоров'я!.. Почала я, - каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде... І що б же ви, - каже, - думали?.. Корбованця дав! - скрикнула баба.
- Та кажи вже діло! - перебив її сердито пан становий.
- Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай... бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу - і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, - то вибачте, що скажу, - як корова реве!.. А я... та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю... Ото вона прислала старшу дівчинку по мене... «Будь ласка, - каже, - бабусю, прийдіть та допоможіть матері, - криком кричать на всю хату!» Ну, звісно, як же мені не піти? - Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в'ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту - не бере, зачала від уроків - не помагає... А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається... І-і-і, лишенько! Що ж тобі, - думаю, - робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. Почала утихати моя молодиця... «Ну, слава тобі, господи! - думаю. - Значить, натрапила на слід...» Підождала я трохи, питаю: А що тобі? - «Ох, - каже, - спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило... так пече, так пече!..» - Потерпи ж, - кажу я їй, - трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, - дай йому господи здоров'я! - усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок... Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, - при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав'язане в хустку, - та - хаміль - і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі... Знаю, що у пана собак немає... чимчикую двором до хати. Коли це - де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, - що від його нікому просвітку немає! - та до мене. - «Ти, - пита, - куди?». - А тобі, - одказую йому, - яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, - хвалюся йому, - панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся! - «Не тобі, - одказує мені, - старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!» - То, - кажу йому, - дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати. - «Сюди, - каже, - нельзя. Нікого не велено пущати». - Цур, дурню, - одказую йому, - і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, - хоч удень, хоч вночі! - «Був, - каже, - колись вільний, та не тепер... Ось ми, - каже, - твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!...» Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, - від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та - хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад... «Що його, - думаю, - з такою нахабою робити?» Та й замахнулася на нього оцим горщатком... А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.
Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, - жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.
- Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко? - запитав, регочучись, Пищимуха.
- А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько «бонба»! та й пустив мене. Я тоді - дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче - за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку... Цупить назад. «Ні, тут уже, - думаю, - не покуриш!» Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою... Ото ми і вскочили обоє... Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!
- Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи... не лайся, - зупинив її пан становий.
- Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, - поздоров, боже! - не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, - як от ви самі бачите, - за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він - учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося! - невгавала баба Горпиниха.
- Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, - знову перепинив її становий. - Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.
- Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте... Дайте капельок, - повернулася баба Горпиниха до мене.
- Яких же вам капельок треба? - питаю її.
- Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали... це, здається, було торік, у петрівку... Пахучі такі, м'ятою пахнуть, - доводила мені баба.
- Та то ж, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живіт заболить... різачка нападе, - кажу я їй.
- Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. - Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце - то все ж воно вкупі... Одному допомогло - і другому допоможе!
- Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, - повернувся до мене пан становий... - Се самі і є капельки жіночі! - додав він.
- Се отих біленьких... кріпких? - спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. - І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, - повернулася вона знову до мене.
Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, - то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, - бо був певний, що вже не порає чого лихого - та й віддав бабі, додавши: «Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель».
Баба аж у ноги поклонилася та дякує:
- Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!
- Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! - каже їй становий.