- Нате та вголос читайте... Ви добре по-нашому читаєте... А я, лежачи, послухаю, - каже він. - Може, воно навсправжки не таке жалібне буде, як мені здається, - додав він, лягаючи.
Я встав з постелі, присів до столу й почав читати. Ось що було там написано:
«До другої Державної думи:
Від ста шестидесяти тисяч нащадків колись славного Війська Запорозького, що з божої ласки мешкають по багнючих місцях та захлюпаних селах славетної на все царство Полтавщини, де позвивала свої гнобительні кубла усяка пошесть людська: обкладки, бешихи, пропасниці й інші хвороби, що їм і щоту немає, і назви їх ніхто не знає.
Жалібний позов
на Злощасну Долю
Поклик
Державная думо, пораднице наша! Зглянься на нас горопашних, не обійди нас своєю ласкою, одари нас своєю втіхою, не дай нам зовсім загинути-пропасти. Ми знаємо, що тобі ніколи, що з усіх боків тебе будуть смикати, як і твою першу сестру-покійницю смикали. Чого їй тілько не діставалося? Есдеки та есери зовсім її цуралися, трудовики - народними муками їй надокучали, порядники - з великого на неї гніву у вічі й за вічі плювали, на увесь світ кляли-проклинали, одні тілько кадети її прославляли: у сурми грали, в бубни вибивали, та щосили на увесь світ гукали, та всякого добра від тебе ждали: і землі, і волі, і користі доволі. А як покійниця несподівано закрила очі, то такого ґвалту наробили, що й самі мусили від його поглухнути-поніміти... Тепер, либонь, і вони побачили, що необережно при покійниці поводились, що треба було б тихою ходою йти, а не скоком гнати... та по шкоді, кажуть, і лях мудрий! Не будемо про те згадувати, що вже промайнуло-минуло. Нехай покійниці на тім світі легенько тикнеться та сняться їй веселі сни про волю, що за нею вона так побивалася-боліла, так старалася-клопоталася, що й наглої смерті не побоялася.
Ми тепер, наша ненько новенька, ударяємося до тебе; вислухай наш жалібний позов, розсуди нас з нашою Злощасною Долею, що споконвіку пеклом на нас дише; гне нас, до самої землі нагинає; до живих печінок діймає; уїлася, як та їржа у залізо, як трухляву деревину точить, не дає нам ясного просвітку, не хоче нас за людей мати! Зглянься на нас та послухай. Ми тобі докладно про все наше горенько спишемо, не втаїмося ні в чім перед тобою, усе по правді виложимо та розкажемо, а ти розсуди та й виріши, як нам далі бути?
Пункта перша».
- Ні, підождіть, - перепинив мене Пищимуха. - Раніше скажіть мені, як вам оцей поклик сподобався?
- Що ж, - кажу йому, - написано добре, зрозуміло... І не без жару.
- Жар, кажете, є? - спитався він, повертаючи обличчя до мене. - Тут ще мало жару! Дальше - більше буде, - похвалився він. - Ну, читайте далі.
* * *
Тільки що я намірився читати, як Параска внесла самовар у столову і почала цокотати посудою, готуючи нам чай.
- Знаєте що? - звернувся до мене Пищимуха. - Після вашого ситого обіду та ще висмаливши цигарку, - у роті аж горить! Ходімо спершу згагу чайком придушимо, та тоді вже і за читання приймемося.
- А ще краще, - кажу йому, - і чай пити, і цікаву річ читати. Адже ж такі солодощі чаю не завадять?
- Цур, тільки чаєм не заливати! Бо це ж єдиний список на увесь світ зостався, - чернетки я знищив, - застерігає Пищимуха.
- Берегтиму, як ока, і краплі не дам упасти! - відказую йому.
Ото ми й пішли з Пищимухою до столової і зшиток узяли з собою, та, посідавши один проти другого, і почали чаювати.
Духом вимчали по одній склянці, і я почав уже по другій наливати, присуваючи зшиток до себе, щоб як наллю чаю, то зараз і читати... Коли це - як зашумить щось, як загудить - аж земля задвиготіла.
- Що воно? Буря почалася? - спитався Пищимуха.
Не встиг він осе вимовити, як у хату до нас вбігла перелякана Параска.
- Ох, лишенько, пане! - загукала вона. - До нас повен двір стражників набігло... І становий з ними!
У мене чайник закляк у руках, - а кришечка у йому тілько дзень-дзень!
- Стражники? Становий? - Чого? - здивовано запитався я.
А Пищимуха, наче його що шпигонуло, мерщій зірвався з місця.
- Певне трусити будуть, - промовив він, та мерщій за зшиток, ухопив його з стола, перегорнув удвоє та, нагнувшись до чобота, посунув його якнайглибше в халяву.
- Отут тобі буде безпечніше, - додав, розправляючись. - Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, - повернувся він до мене.
- Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель - становий? Осе вигадали! - відказую я йому.
Тут у сінешні двері хтось як застука, - аж одвірки затряслися!
- Відчиняй! - гука з-за дверей хтось щосили.
Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.
- Хто там такий? - питаю.
- Відчиняй, тоді побачиш! - чую голос наче мого приятеля.
- Се ви, - питаю, - пане становий?
- Та я ж, я. Відчиняйте! - спокійніше відказує мені. - Діло до вас маю.
Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се - так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один - з одного боку, другий - з другого. За ними і сам пан становий суне.
- Здрастуйте! - вітаюсь я до його. - То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.
- На сей раз і без вашого прохання обійдемося, - понуро одказує становий, роздягаючись. - Діло до вас... получив наказ - вас обиськати, - ще понуріше доводить мені.
- Що ж, - кажу йому, - як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, - додаю йому образливим голосом.
- Там, - одказує він, - побачимо. Само діло покаже. - Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.
- Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! - наказав пан становий жандареві.
- Слухаюсь! - одказав той і вмить вискочив надвір.
Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.
- Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви - робіть те, що вам буде наказано, - суворо звернувся до мене становий.
Дивлюся я на його і - не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, - суровий та гордий.
- Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, - наказує він мені, вступаючи у світлицю.
Я - за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.
- О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, - каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.
- Я, пане становий, за понятого не можу бути, - одказує Пищимуха своїм гучним голосом.
- Цікаво знати, чому? - пита його, усміхаючись, становий.
- Мені треба додому їхати, - доводить той.
- Пустяковина! - одказує байдуже становий.
- Пустяковина, як свиня не кована! - забубонів Пищимуха. - Мене дома ждуть.
- Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, - якось глузуючи, мовить становий. - Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.
Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! - аж склянки дзеленчать на столі.
- Я нікому ніяких позовів не складав, - ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.