- Пане! пане! А йдіть лиш сюди! - гука на мене Омелько.
- Що тобі? - питаю його.
Становий собі повернувся.
- Тобі чого треба? - суворо обзвався становий.
- Се, - кажу йому, - мій кучер. Чого тобі треба? - знову питаю Омелька.
- Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.
- Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! - приказав йому становий.
- Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.
- Нащо тобі зараз гроші? - спитався становий.
- Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася - за півроку зажито! - каже, чухаючись у потилиці, Омелько.
У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, - думаю собі, - все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».
- Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! - одказав Омелькові становий.
- Може, його й дурний піп хрестив, - не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? - каже Омелько.
- Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! - скрикнув на нього становий.
- Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, - рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм! - додав він з притиском у голосі.
Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, - трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, - думаю, - Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:
- Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.
- Не треба! - сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:
- Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!
Омелько вертнувся і мерщій зник.
- Ох, діла-діла! - зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.
- Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! - промовив Пищимуха.
- А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! - почав скаржитись становий.
Коли се - і Омелько з стражником увіходять.
- Я - нічого, ваше високородіє, - одказує той.
- Нічого? - перепитав становий. - А не казав ти, що його пана заарештують?
- Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.
- Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула! - увернув Омелько.
Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:
- Тебе на сторожі поставлено?
- Так тошно! - випалив той.
- Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! - грізно наказав становий.
- Слухаюсь! - одказав стражник.
- Іди собі!
Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.
- А ти чого зостався? Іди й ти! - повернувся до нього становий.
- То пана, значить, не арештують? - спитався Омелько. - Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, - базікав Омелько.
- Іди, кажу, а не базікай тут! - гукнув на нього становий.
- От дивіться, - здивувався Омелько. - Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий! - одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.
- Ну, та йди вже! - наказує йому становий. - Як скінчимо діло, тоді виясниться, - додав наприкінці.
- То тоді мене кликнете? - нерішуче спитався Омелько. - Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...
- От причепа! - скрикнув становий. - Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.
- І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся! - виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.
Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.
- Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! - лементував надворі різучий жіночий голос.
- Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, - чувся другий - чоловічий.
- Хто ж не велів? Хто не велів? - ще з більшим притиском желіпав жіночий.
- Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит - нельзя! Не пущу! - рішуче гукав чоловічий.
Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?
- А піди дізнайся, що воно там таке? - наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха - баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.
- Стій, бабо, стій! - наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.
- Моя ти матінко! - скрикнула баба Горпиниха, - одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу! - спльовувала баба Горпиниха.
- А що тобі, бабо, тут треба? - виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.
Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.
- Здоровенькі були, наш начальник і благодітель! - замовила вона, низько уклоняючись становому. - Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, - бодай вони шибениці не минули! - не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, - дай йому, господи, віку довгого та життя доброго! - йшла. А він - отой прудиус, - і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, - в одну шкуру: не пушу!.. Я - вперед, а він - за мною; та вхопив мене, як той рябко, - звиніть, що скажу, - за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!
- Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, - почав її остерігати становий. - Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він - стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.
- Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого? - заперечила баба Горпиниха. - Ви у нас начальник! Ви - і розпитаєте, ви - і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає! - заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, - прямісінько так і повалилася на його.
- Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, - каже їй становий. - А ти - повернувся він до стражника, - іди справляти своє діло.
Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.