Марта важко сковтнула.
– А я не така, – прошепотіла ледь чутно.
– Донечко. – Тільки й видихнула Васса сумно та затихла, притиснувши до себе буйну доньчину голівку. І Марта притулилася до теплих материнських грудей, до сорочки її, вишитої маками, від якої пахло слабко ладаном та бузком, знайомими ще з дитинства, коли малим дівчам шкандибала вона до неньки ноженятами, дерлася до материнських колін, шукаючи ласки. Шукала й зараз, бо погане передчуття шматувало немилосердно її серце, саму її душу.
Так і просиділи вони годину, а може, й усі дві, допоки Васса не поцілувала її ясне чоло та не промовила:
– Донечко, ти б попоїла.
Марта хитнула головою.
– Ні! – прошелестіла, мов вітер у листовинні.
– Не можна так, – заперечила Васса, поцілувавши Марту знову. – Ти ж не сама тепер, люба, майбутня дитинка в тобі, ти маєш дбати про неї. Ну, лебідонько, може ж, пиріжечка з капусткою, га?
Марта зітхнула.
– Давайте.
Пожувала вона той пиріжок, випила ще кухоль киселику вишневого, коли в двері застукали й почувся перестрашений голос Улянин.
– Батечко Сава приїхали, якусь бабу привезли.
Марта трохи не похлинулась, поглянула на матір, а та, як Уляна сказала «бабу», пополотніла й часто та дрібно захрестилась. За дверима почулась важка хода дорідного батька. Ось уже він відчиняє двері, й вимальовується на порозі його дужа постать. Похмурим, недобрим поглядом обвів Красногляд Мартину спочивальню, сковзнув байдуже по заціпенілій дружині й зупинився на дочці. Марта закам’яніла, відчуваючи, як холоне серце від ненависті до цієї людини, яка, давши їй життя, намагалась учора його відібрати, задушити попівськими руками. Та хай би вже душив, не боялась вона смерті, нічого вже не боялась.
Ступив отець Сава мовчки до доччиної спочивальні, а за ним ускочила вертка баба з хитруватими темними очицями. У сірій свитці, довгій синій спідниці та в гарному синьому очіпку, немов господиня, увійшла до Мартиної спочивальні, кинула на стільчик клунок з потертої шкіри й вп’ялася в лице Марти пильним поглядом. Потому мовчки підійшла ближче, торкнулася холодним пальцем підборіддя ніжного лиця дівочого, покрутила в різні боки.
– Либонь, і справді важка, – промовила до панотця низьким, мов чоловічим, голосом, і без того похмуре лице батька спохмурніло ще дужче. Він недобре позирнув на Марту, та сказати й слова не встиг, бо ожила раптом заціпеніла Васса, сплеснула розпачливо руками, зойкнула, мов від болю, й кинулась навколішки до ніг чоловіка.
– Не губи, батечку, рідне ж онуча, – заголосила тужно, розхитуючись головою та хапаючи чоловіка за поділ чорної ряси.
Отець Сава роздратовано відступився.
– Не галасуй, Вассо!
– Гріх же який, ти ж ієрей Божий!
– Замовкни, жінко!
– Змилуйся, – волала все заплакана Васса, принижена та нещасна, навколішках перед хмурим чоловіком. – Не вбивай живу душеньку, батечку, не бери гріха страшного на душу, ти ж ієрей, як служити будеш, убивши власне онуча?
Вгодоване лице Красногляда почервоніло.
– Цить! – проричав він, відпихаючи від себе важким чоботом, з нерозталим на ньому ще снігом, дружину. – Породила мені бісову дочку, нечестивицю, кляту блудницю вавилонську. І не онуча моє в неї в череві, а плід блудливий та нечистий, якого треба позбутися.
Васса перехрестилась.
– Батечку, пощади! Не дам донечки!
– Заціп рота, дурна бабо! – бризкаючись слиною, просичав піп Красногляд і шулікою метнувся до дружини. Із силою вдарив у заплакане бліде лице, зоставивши на нім швидко почервонілий знак від своєї важкої руки, потому вхопив за косу не вбраного під очіпок волосся, намотав і з дужою, нелюдською силою, жбурнув об двері.
Марта схопилася з ліжка.
– Мамо, – мало не задихаючись від гострого болю в горлі, прохрипіла вона й кинулась до матері, яка непритомною сповзала на долівку, а по її розбитому лицю юшила свіжа кров. – Матусю!
Звір, лютий звір у батьковій подобі, боляче вхопивши за плече, відкинув її назад.
– Геть, нечестивице!
– Мамо…
– Нічого з нею не станеться. – Отець Сава присів над непритомною Вассою, легко ухопив за косу й підвів на ноги. Вона застогнала, розплющила каламутні очі й спантеличено поглянула на чоловіка. Пригадавши все, закліпала страшно зіницями й заметалася, шукаючи доньку. Кинулась до неї, але Красногляд схопив її та виштовхнув геть зі спочивальні, палицею підперши двері.
– Саво, змилуйся! – загукала Васса, стукаючи в двері.
Красногляд тільки роздратовано покривився, одійшов від дверей та зиркнув на Марту важким оком.
– Починай, – коротко промовив він до гості й тяжко опустився на дерев’яний стільчик.