Марта сторожко поглянула на батька.
– Що… що ви збираєтесь робити? – тихо запитала, покосивши темним оком на незнайому бабу, яка неквапливо виймала зі свого клунка невеличкі перев’язки сухих трав.
Отець Сава недобре ошкірився.
– Гріх твій омивати кров’ю, блуднице, – озвався вороже, мов і не дитя його кревне стояло неподалечку, завмерши в білій сорочці. – Сором твій зі світу зводитиму, щоб не паскудив святої земельки вишкварок приблудний!
Марта охопила руками ще плаский живіт.
– Дитя не дам!
– А хто ж тебе питатиметься? – Хижі очі Красногляда схрестилися поглядом з осліпленими та збентеженими очима Марти, і та зрозуміла, що милості не дочекається, не пожалкує він ані її, ані дитя її ненародженого. Не було, немає й не буде жалю в серці, яке б’ється в широкій груднині батька. Вона ладна була благати, навколішках слізно благати не чіпати її дитинча, пожалкувати невинне, безгрішне життя. Вона готова була принизити себе перед ним, готова була на все, аби дитя врятувати… Та завадила та страшна баба.
– Треба вогню, зілля заварити, – проказала та спокійно, і батько важко звівся зі стільчика.
– Іди, в кухні дадуть.
Коли Красногляд відчинив двері, щоб випустити бабу, Васси під ними вже не було. Він обернувся до Марти. І в цю мить зрозуміла вона остаточно, що це не мара жахлива та страшна, не сон бридкий, що урветься, варто тільки прокинутися. Батько й справді ладен убити, витравити Микитину дитину з її черева, і та баба пішла заварювати вбивче зілля, що про нього пошепки перемовлялись дівчата. Відчай та страх враз заполонили все її єство, витиснувши могутньою рукою гордощі та непокору батькові. Забула вона про все й кинулась, як мати, навколішки перед ним, звела налиті слізьми очі, захрипіла від болю в горлі:
– Не губіть дитя, батьку!
– Он як заговорила! Шкода приблуду?
Марта затрусилась усім тілом.
– Шкода! Бо то ж моє дитя!
– Приблуда! – Отець Сава гидливо плюнув. – Вона помре, твоя приблуда, як не благай!
– Батьку!
– Цить! Невже ж ти гадаєш, що я поступлюся можливістю поріднитися з такою людиною, як полковник Ковальський, заради твого приблудного байстрюка? – Він нахилився, наблизивши своє розлючене лице до заплаканого лиця Марти, зазирнув злими зіницями в її очі. – Ніколи, чуєш, бісова твоя душо, цього не буде. Те, що ти маєш у череві, є для мене не більше, ніж перешкода породичатися з полковником, і я позбудусь її.
– Я не дозволю!
– Дозволиш, куди ти подінешся? Та я сам заллю до твого поганського рота те вариво, що його принесе Вівдя, а не поможе, вона ще знайде спосіб. Я на все піду, аби до приїзду полковника у твоєму череві вже не було того байстрюка!
Марта палахнула злим поглядом.
– А чи візьме ж він мене отаку – ославлену?
– Візьме, як побачить вроду твою нечестиву, то на все згодиться, та, може, й не вгледить нічого. – Отець Сава відтрутив від себе доньку й вдоволено всміхнувся. – Але ж як заповажають мене всі, коли дізнаються, що зять мій є полковник Ковальський. Та інші попи луснуть від заздрощів, коли довідаються, яких висот домігся диканський батюшка, панотець Сава Красногляд, з ким породичався.
Марта мовчала, тільки зиркала налитими слізьми та ненавистю очима, собі присягаючись, що не полишить цього його злочину без помсти.
– Я помщуся, – видихнула вона нарешті, з ненавистю видихнула, мало не плюнула словами цими злими у вгодоване лице батька. – Таким брудом та соромом покрию ваше та своє ім’я, що не пишатись ви будете перед попами, а від сорому дременете в найдальше село.
Отець Сава нахмурився.
– Що се ти балакаєш, бісова дівко? – з тривогою запитав, зазирнувши в палаючі очі доччині, але Марта промовчала, зачувши бабин голос.
– Вариво готове, батюшко, – гукнула та, чалапаючи з череп’яним глечиком у руках. – Нехай тільки трішки охолоне.
Марта позирнула на неї недобре й повільно підвелася з колін, заплаканими очима простежила за тим, як відносить знахарка глечик до столу й обережно наливає гаряче зілля в невеличку скляночку. Запахло травою, надто полином, його особливою гіркотою, і Марта здригнулась. Страшне то було, кляте зілля, у ньому смерть чаїлася для її ненародженої дитини, що мала жертвою лягти на кривавий вівтар гордовитих замислів свого лютого діда. А вона – мати – не могла захистити його, дитятко своє. Тільки помолитися, але й молитва не йшла до її затемненого ненавистю серця. Лишень одне торкалось її серця – чорна хмара ненависті. Страшно то, зовсім не по-Божому, та інакше вона не могла.
Баба-знахарка простягнула їй скляночку.