А тут маєш. Приїхав додому, а та клята блудниця такої свині йому підклала, прямо в лице кинула, що є пузата, а бодай їй те та се. Де й радість його поділася, не тямив він вже самого себе, кинувся на неї з єдиним бажанням – задавити тварюку. Забув і про Ковальського, і про все, і якби не Панас, удавив би гадину потайну.
Васса повільно звелася з лави.
– Зробив своє чорне діло? – тихим докірливим голосом запитала вона, поглянувши чоловікові прямо в вічі.
Отець Сава того погляду не витримав.
– Помовч, Вассо.
Вона у відповідь лишень головою похитала.
– І не шкода тобі дитяти? Не болить біля серця?
– Помовч, жінко.
– Досить, і так усе життя мовчала, – з непокорою в голосі відгукнулася дружина, і Красногляд відчув, як знову прокидається в ньому злість. – Мовчала, і як Марусю примушував за Прокопчука йти, і Ганну за того діда, приборкана тобою змолоду мовчала, а за Марту не можу.
Красногляд кинув на неї погрозливий погляд.
– Добалакаєшся ти в мене, Вассо, що поб’ю, і не встанеш.
Васса тільки покривила лице у відповідь, торкнулась пальцями розбитого чола й кинула:
– Ти вже й так побив, та не забувай, що я вже не та беззахисна молодиця, з котрої ти знущався за молодих літ. Сини, Саво, зросли й тепер зможуть мене захистити.
Красногляд промовчав, тільки позирнув недобре й опустився дорідним тілом на ослін. Сини в нього справді дужі зросли, особливо він побоювався Панаса, Данило чіпати його не важився.
Васса холодно запитала:
– Пустиш мене до доньки?
Красногляд майнув рукою.
– Та йди вже.
Васса ще поглянула на нього наповненими гіркотою очима й повільно вийшла зі світлиці, залишивши його наодинці з невеселими гадками.
Марта лежала тихо, спала, а чи втомлено дрімала, а знахарка, що її Сава привіз, спокійно сиділа на стільчику, вириваючи щось зі свого клунка. Непривітно метнула на Вассу темним оком, але змовчала.
Господиня хитнула головою на двері.
– Можете йти, я сама посиджу біля доньки.
Знахарка покривилась.
– Ні, не піду, мені наказано піклуватись про неї.
– Я й сама про доньку попіклуюсь.
– То вже ваш клопіт, та я нікуди не піду, – досить байдуже знизала плечима Цапчиха, знову схиляючись над клунком своїм. Васса помовчала, подивилась на дочку, яка спала, а потім не втрималась, обійшла стілець, на якому сиділа вбивця її онучати, і тихо запитала:
– І не страшно вам гріха отаке робити?
Вівдя знову знизала плечима.
– А що ж мені його боятися, пані попаде, коли й чоловік ваш, піп, служитель Божий не страшиться його? Гріхи, їх на те й вигадано, аби скоювати, а потім каятись, інакше що ж піп у церкві пороблятиме?
– А діти у вас є?
– Є, – позіхнула Цапчиха, – синами Бог не нагородив, а вже дочками обсипав, мов снігом, а ще онучат цілий хутір.
– І не шкода вам чужих діточок губити?
– Не шкода, – холодно відгукнулася знахарка, і Васса здригнулась, уражена бездушністю цієї жінки. Хотіла ще щось сказати, та на ліжку своєму заворушилась Марта, і Васса кинулась до неї, зазирнула в вічі.
– Мартуню, донечко!
– Мамуню, як ви? – Марта нахмурила чоло, з тривогою поглянула на матір, на її розбите лице.
Васса тільки рукою майнула.
– Та то пусте, доню. Заживе воно, як на тій собаці. Ти скажи краще, як ти? Як почуваєш себе?
– Не знаю, – непевно відказала Марта й болісно, запитливо поглянула на маму, мов та єдина могла знати, який біль розриває зараз її серце. І Васса знала, серцем материнським добре чула, і мало не розривалося воно від гострого болю за дочку рідненьку.
Марта знову заплющила очі, відчуваючи дивне хотіння спати, а з мамою було так затишно, і покійніше робилось на її збентеженому, наляканому та одинокому серці. А бездушна вона таки, бо ж як може кортіти їй до сну, коли десь у глибинах її єства гине отруєна знахарським зіллям її дитиночка. Дитя Микитине. Маленьке створіння, яке могло б уродитися, з буявим русим чубом та сірими оченятами, в батька, або ж успадкувати її, Мартині, риси. Часточка Микитина, вона б простягала до неї рученята, зорила б зірочками очей та квітла б янгольською усмішкою. Дитинко рідненька, гинеш ти зараз, беззахисна кровиночко, вбита ворожою рукою рідного діда. І вона – Марта, мати – не могла нічого вдіяти, лежала тільки, слабка не знати чому, дослухаючись до чогось. А до чого ж то? Чи не до крику сокровенного своєї ненародженої дитини, який мала б почути не слухом звичним, ні, а чимось набагато глибшим – серцем своїм? І вдавалося Марті, що чує вона його, той тихий, відчайний та безпорадний крик свого дитяти, що линув до її серця закликом про допомогу.