– Мамо, – заметалась Марта у тому напівсні, зашепотіла гаряче: – Мамуню рідненька, дитя моє…
Васса ухопила її за руку.
– Що дитя, доню?
– На допомогу кличе, – видихнула Марта, розплющуючи каламутні очі й вдивляючись у рідне лице мамине, що миготіло перед нею, мов ув імлі туману. Раптом вона відчула, як обривається щось усередині неї, і тіло заполоняє біль, а пальці впинаються в м’яку материну руку. – Мамуню!
– Що, що, Мартусю? – Мамин голос, схвильований, турботливий та ніжний, на якусь мить перекрив відчайний крик її дитини, і Марта заметалась.
– Дитя… гине… – прохрипіла вона, відчуваючи, як лине з її тіла гаряча неспинна хвиля, вологою намочує сорочку. – Мамо, мамо, що це?
Усе навколо неї закружляло, а сама вона почала швидко падати в темну широку прірву, стрімко скочуючись кудись донизу. І не чула вже, як забігали біля неї мати з бабою-знахаркою, як стягали вони з її онімілого, непритомного тіла, що лежало, мов мертве, на закривавленому ліжку, мокру від густої крові сорочку. Як ридала мама над нею гірко, як перестрашена, з виряченими очима Уляна принесла гарячої води, щоб омити її тіло, і пополотніла, глянувши на молоду свою господиню. Навколо стояла лиш темрява й відчувалася близька прірва, в яку вона падала, і плач дитини, її дитяти, яке було десь поряд, зовсім близько, але вона не бачила його, силкувалась побачити, рвалась усім тілом, усім єством, та тільки плач лунав, а там і плач затихнув, потонув у нескінченній темряві, що обгортала Марту зусебіч.
Отямилась вона вже глупої ночі, підняла важкі повіки й заблимала, напівосліплими очима вдивляючись у сіру імлу своєї спочивальні, яку досить слабко розвіювала жовтувата іскра каганця. Застогнала від болю в тілі, і відразу ж поруч опинилася мама, вхопила прохолодними пальцями гарячу її долоню, і Марта скрізь імлу побачила її лице.
– Мартусю…
Марта спинила на ній погляд каламутних очей.
– Дитя… мамо…
Васса опустила очі, ховаючи від доньки біль, що не оминув її серця, і непевно проказала:
– Немає, доню, вже його.
Марта гарячково сіпнулась на ліжку.
– Убив, убив таки, – простогнала, відкидаючи теплу ковдру. – Ненавиджу, ненавиджу клятого вбивцю! За що, за що згубив дитя моє невинне? За що ж, мамо? Через багатія того?
Васса вхопила її за блукаючі руки.
– Мартуню, донечко! Заспокойся!
– Ненавиджу! – зле хрипіла Марта, відчуваючи, як знову стрімко котиться до прірви, й зникає перед затуманеними імлою очима бліде, тривожне лице мамине, й знову струмить кров гаряча з її занімілого тіла, й немов здалеку лине до неї відчайний материн крик.
– Вівде, клята бабо! Знову кровить!
І все, а далі тільки тиша та м’які обійми темряви.
Два тижні нездужала Марта після того викидня. Два тижні її життя провисіло на тонкій вервечці між прірвою смерті та слабким світлом буття. Васса за ці дні додала до свого русявого волосся чималий жмут сивини, і якось із покірної, смиренної попаді перетворилась на тигрицю, яка трохи не побила налякану бабу Цапчиху, коли в Марти тієї ночі відкрилась кровотеча й охопила її важка лихоманка. Либонь, забагато влили Марті того клятого зілля, і подіяло воно на неї так, що мало Богові душу не віддала дівчина.
Отець Сава, наляканий таким станом доньки та стрімким наближенням Різдва, що Божий день правив молебні за здоров’я тяжко хворої Марти, біля престолу зачитував, навіть до Лаври в Київ помин подав. А Марта гасне, мов свічка на вітру, тріпотить життя в її тілі молодім. І страшно, страшно панотцеві протоієрею не стільки дочку втрачати молодшу, скільки пана полковника Ковальського, отакого зятя. Він вже заради Марти попустив їй і пост, і корівне велів для неї варити, й курку зарізати. Та де там, не хоче нічого, відвертається, та й несе Уляна назад і кашу молочну, й відвар курячий тривний.