– Не хочуть панночка, – трохи не плаче прислужниця у відповідь на мовчазне запитання господареве. – Шепочуть, що помирати зібрались.
Отець Сава почервонів від люті.
– Я їй помру, душі окаянній, я їй зараз так помру! Неси все назад!
Дівчина розгублено заблимала очима.
– То ж не їдять!
– Неси!
І знову крик навісний та могутній лунав у принишклім було від нещастя будинку, до доньчиної спочивальні вривався Красногляд, вимагаючи, щоб Марта їла. А та тільки позиркувала байдуже й одночасно вороже та відверталась до стіни, аби батька не бачити.
На захист дочки кидалася Васса.
– Ну чого ти займаєш дитя, Саво? Невже ж не бачиш, що їй і так зле? Чи замало того тобі, що вже наробив?
Красногляд боляче вхопив її за руку, змусивши Вассу тихо зойкнути, й просичав у змарніле лице:
– А чи не занадто ти, матінко, хвоста розпустила за цей час? Давно я тикав тебе пикою об одвірки? Ти що хоч роби, а Марта до Різдва повинна одужати, і без отих дурниць про небажання жити.
Марта обернула до нього бліде лице з порожніми очима.
– Пустіть! Не чіпайте мами! З’їм я ваше кляте м’ясо.
Отець Сава всміхнувся.
– Оце вже інша розмова!
І Марта їла ту молочну кашу, давилась тією куркою, і все заради матері, аби не чіпав її батько, а саму ж нудило від самого погляду на їжу. Так і миналися дні. Марта почала поволі убиратися в силу, чи то молебнями вимолена та поминами в Києві, а чи материнською гарячою та слізною молитвою, а чи, може, то навари густі тривні ставили її на ноги. Потроху, поволі хвороба відступилася, й за три дні до Різдва почала Марта виходити зі своєї спочивальні, сідала біля вогнища у світлиці й мовчки сиділа там, мов не жива. Та вона й справді вже не відчувала себе живою, наче те дитя ненароджене, вбите злісною батьковою рукою, забрало з собою і її життя. Кровиночка рідненька, воно ще снилося їй довгими зимовими ночами, біляве та сірооке, у Микиту, воно й усміхалось, і простягало до неї свої крихітні рученята, і Марта теж тягнулася до нього, жадібно вдивлялася в дитячі риси, шукаючи в них щось своє. Але хтось забирав її немовля, дитя зникало в темряві, а з темряви тієї раптово випливало лице батька – страшне та люте, і Марта прокидалася від власного крику.
А будинок у той час, немов вулик гудів. Отець Сава з нервовістю готувався до приїзду високого гостя. Марта тільки байдужим оком косувала на усі ті приготування, потайки, від душі бажаючи тому полковникові заблудитися десь у полі дорогою від Батурина до Диканьки та ніколи не увійти в цей дім зі сватанням. Тому й кривила вуста презирливо, спостерігаючи ту метушню домашніх, до якої прилучилась навіть Явдоха. Ні, вона й пальцем не поворухне, щоб зробити щось на догоду тому полковникові, котрого ненавиділа вже до знайомства.
А батько все кружляв навколо неї, невдоволено роздивляючись бліде лице з глибокими темними тінями під очима.
– Щось ти, Марто, занадто бліда. Чуєш, матінко? Поведи-но дочку надвір, на морозець, нехай хоч трішки лице зарожевіє, а то ж чисто як смерть, – бубонів він, нервово походжаючи світлицею. – Пан Ковальський сповістив, що прибудуть на святкову вечерю й нічну відправу вислухають у моїм храмі. Тож, давай, жінко, веди її на свіже повітря.
І Васса кутала байдужу, відчужену від усього Марту в теплу хустку й довгу шубу, та й вела надвір, умовляючи хоч трішки ожити.
– Донечко, люба моя, – дзюрчав джерельцем її м’який голос, – що ж ти, мов і не жива. Отямся, люба, благаю, не край мого материнського серця. Повір, доню, я добре знаю, що це воно таке – втратити власну дитину, бо ж чорними жахливими днями чотирьох немовлят поховала, бачила на власні очі, як помирали вони, крихітки, бачила, а вдіяти нічого не могла.
Марта тулилась до мами.
– Знаю, мамо. Але нічого не можу із собою вдіяти, життя вперто не бажає повертатися в моє спустошене тіло, мов вилилось воно все тієї ночі. І тільки ненависть пече в серці розпеченим, жалючим тавром до нелюда в попівській рясі, котрий вбив моє дитятко та відняв Микиту.
Васса наполохано махала руками.
– Гріх то великий так ненавидіти батька, донечко, Господь може покарати за це тяжко…
Марта обурено відхилилася від мами.
– А чому ж Він батька не карає?
Васса перехрестилась.
– Ой, доню, на все ж свій час, і мені інколи навіть страшно буває подумати про те, як помиратиме твій батько. Чи пом’якшить Господь хоч трішки його зачерствіле, жорстоке серце? Чи відкриє ж серце те для покаяння, чи зможе він побачити свої гріхи на порозі смерті? Бо ж роки його вже не молоді, сімдесят вже, і життя звертає до свого заходу.