Помітивши тінь невдоволення в очах полковника від Мартиного мовчання, отець Сава швидко заговорив:
– Вибачте, Мироне Карповичу, Марта в нас уже так вихована, що не наважується балакати з незнайомими людьми, сором’язлива трішки.
Полковник усміхнувся в вуса.
– То є похвально, дуже похвально, – захитав він головою, відпускаючи нарешті Мартину руку. – Сором’язливість та покірливість – то є найдорогоцінніші прикраси кожної дівчини. І я дуже радий, отче Саво, що ви спромоглися виховати сі чесноти у своїй доні.
Красногляд поважно хитнув головою.
– Так, Мироне Карповичу, ми з матінкою Вассою завжди виховували дітей наших у дусі євангельських заповідей та законів смирення.
І знов земля не запалась під тобою, ієрею Саво, коли вдруге збрехнув. Зроду Марта в тебе не була смиренною, та й не виховував ти її в заповідях євангельських, то лише в церкві ти вчив народ з Євангелії, а вдома було в тебе інше навчання, в якому царем і Богом був ти сам, і лише твоя, а не Божа воля мала виконуватись.
– Та годі вже, любі гості, годі, – співав Красногляд, підступаючи до столу. – Ви, певне, зголодніли з дороги, довгої та холодної, а я вас теревенями своїми тримаю. Прошу, щиро прошу до столу, та не погидуйте вже нашими скромними пригощаннями, скуштуйте святочних наїдків.
Полковник люб’язно всміхнувся.
– З дорогою душею, отче Саво.
Марія Карпівна, яка за весь цей час не промовила жодного слова, обережно сіла до столу, широкими полами сукні своєї зайнявши замалим не цілу лаву, змусивши Данила, котрий примостився скраєчку, мало не потонути в тому синьому оксамиті. Полковника всадовили на місце панотця Сави, сам Красногляд умостився праворуч, а Марту, удавши з себе любого родителя, впихнув по ліву руку від Ковальського. Потім блимнув красномовно на Вассу, й до світлиці потягнулась вервечка прислужників.
Посередині столу поставили багату кутю з відбірної пшениці, задобрену медом та горіхами, а навколо розставили обов’язкових дванадцять пісних страв, хоча отець Сава заради таких гостей не пожалкував і молодого вгодованого поросяти, та то вже на завтра, на розговіння. А поки на столі красували начинена пшоняною кашею та запечена щука, узвари, киселі, різноманітні пиріжки, пухкі гречані вареники з капустою та картоплею, борщ холодний з квасолею, і запивалося все це медом, добре звареним Уляною.
Підвелися. Отець Сава побожно перехрестився й забубонів поважно «Отче наш», прикривши чорні очі свої, в яких яскравим вогнем горіло вдоволення. Вдоволення тим, що Марта так уподобалась полковникові, справила на нього таке враження, бо на те й був він чоловік, щоб зрозуміти, що той пан геть втратив від неї розум, і сватання то вже є річ майже вирішена.
– Янгола за трапезою, – широко перехрестив він стіл з різдвяними наїдками й гепнувся на лаву.
Усі їли, і полковник також, із задоволенням, бо що не кажи, інколи голод таки бере своє. І лише Марта ниділа над тією трапезою, та ще панна Марія повільно дзьобала рибу, бо чи то посту до першої зірки вона не тримала й добряче попоїла дорогою, а чи гидувала харчуватись зі столу простого ієрея, хто ж знав її, цю пихату панну, котра кидала по кутках світлиці такі погляди, що Марта ледве стримувалась, аби не висвятити бабу за це високомудре споглядання. Чого прителіпалась тоді сюди, коли не до смаку трапеза з простими людьми? Сиділа б у своєму тому Батурині та куштувала вишуканих багатійських страв на золоті та на сріблі поданих, аж ні, припхалась за братом, до далекої Диканьки, в люту зиму до скромного попа, і все то заради чого? Про все це міркувала Марта, від часу до часу помічаючи на собі хоча й зацікавлені, та далекі від доброзичливості погляди тієї панни Марії. Чого вирячувалась вона на неї? Чого побачити бажала, якого дива?
Отець Сава вкинув до рота вареника з капустою і нарешті второпав, що гостя майже нічого не куштує.
– Що ж це ви, Маріє Карпівно, – зауважив він, заблимавши очима та захитавши головою. – Справді так мало їсте, як птичка Божа? Не можна, матінко, з морозу треба добре попоїсти, щоб не захворіти.
Панна Марія нарешті заговорила, і Марта вразилась тому, який гарний голос має ця неприємна та пихата жінка.