Красногляд розгублено блимнув.
– Як це – не їли весьденечки й не зголодніли?
Тонких вуст панниних торкнулася слабка презирлива посмішка, яка зовсім не зачепила її холодних очей.
– Чому ж не їла. О, я дуже смачно попоїла в одному селі, в заїзді, де мені запропонували такий вишуканий стіл, не гірш як де-небудь у Москві. А яку гиндичку мені там засмажили!
Отець Сава мало не вдавився вареником.
– То… то ви не постуєте? – запитав він вражено.
На личку гості з’явилася слабка примирлива усмішка.
Полковник кинув на сестру швидкий погляд.
– Гадаю, батюшко, вас це вразить – моя сестра не належить до віруючих людей. Ще й більш від того, маю вам сказати, що за юних літ Марія жила в Пруссії, в нашої далекої родички фрау Єви, і саме ця наша тітка й затруїла невинну душу Маріїну огидною отрутою боговідступництва й навчила віри в сатану. – Присутні зжахнулись, а Красногляд таки вдавився тим вареником злощасним. Полковник похитав головою: – На жаль, батьки наші померли, а я не мав на сестру належного впливу.
Красногляд перехрестився.
– Не знаю, що вам і сказати. Я, панно Маріє, як ви знаєте, православний священик, і безвір’я ваше є для мене річ неприйнятна.
– Не бійтеся, біснуватися вона не буде, – з незрозумілою усмішкою промовив полковник і знову метнув на сестру швидким гострим поглядом.
– То… то вона й на відправу святочну не піде?
Панна Марія підвелася з лави.
– Чому ж не піду? Піду, бо я, від брата намагаючись не відставати, всюди за ним ходжу. Але ми втомилися, бажано б відпочити перед стоянням…
Отець Сава вистрибнув з-за столу.
– Авжеж-авжеж, для вас уже давно приготовлено найкращі відпочивальні, перини перетрушено, а пічки аж пашать, щоб же тепленько було дорогим гостям. Прошу за мною.
Він поважно рушив до дверей, мало не пританцьовуючи, і Марія Карпівна павою виплила слідкома, покосивши очі на брата, який повагом зводився з лави. Та відразу не пішов за сестрою, а взяв у руки прохолодну долоню Марти й поцілував, прошепотівши:
– Ви будете на відправі?
– Так.
– То чекатиму на неї з нетерпінням.
Ще один цілунок, і полковник вийшов із світлиці, а за столом надовго запала тиша, яку порушив Данило, що примудрявся одночасно й їсти, і очей не зводити зі своєї книги.
– Ет, яка баба нечестива, цур їй та пек. Оце сидів біля неї, а воно духом бісівським так і тхне, хоч носа затуляй, а хоч геть біжи. – Він зітхнув. – Ото ж бувають люди. А я оце подумав собі, може, з неї біса спробувати вигнати, вичитати бабу, я про таке у святих отців читав.
Васса налякано перехрестилась.
– Що ти, синку, вже вигадав таке? Не займай краще нечистої сили, і вона тебе не зачепить.
Данило закрив свою книгу.
– А я ж на то й чернець майбутній, щоб займати ту силу й вести з нею нескінченну боротьбу. Та ви не хвилюйтеся, мамо, не боюся я тих нечистих, у мене сила Хреста є супроти них. – Він важко зітхнув. – А от Марти мені шкода. Що чекає на неї в цій родині в тому Батурині? Невідомо. Та дарма, я буду за неї молитися, слізно молитися.
На очах Васси заблищали сльози, лагідним поглядом торкнулася вона байдужого лиця Марти й так тихо, що Данило ледве розчув, прошепотіла:
– Молися, синку. Молися!
3
На нічну різдвяну відправу зібралося чи не все населення Диканьки, і у великій просторій церкві панотця Сави не було де й яблуку впасти. Рум’яні, з морозу, по-особливому щасливі святочним щастям люди заходили й заходили до притвору церкви, ставали тихесенько, шепочучись про щось зі знайомцями, але вголос не балакали, бо отець Сава був до говорунів у церкві суворим, міг і за двері спровадити, аби не робили з дому Божого ярмарок. А поговорити кортіло, ой як кортіло, бо то ж така подія очікувалась – прибуття якогось пана полковника, та такого заможного, що навіть місцевий Кочубей, славили, не дорівня́ йому.
– Чувала я, що наш піп Сава, – шепотіла дячиха-вдова Кириченчиха, що поховала чоловіка свого ще років десять тому й особливої любові до Красногляда не мала, на вухо кумі Мотрі Дуденчисі, а до того вуха Мотриного тягнулося ще чи не з десяток допитливих вушок, – надибав сього полковника в Полтаві, у самого архієрея, і пазурами в нього вп’явся, аби за Марту ж просватати. Ну-ну, ще подивимося, що з того вийде, бо Марта ж… – Кириченчиха закотила під лоба свої витрішкуваті, риб’ячі, каро-зелені очі й простогнала страшним голосом. – А ви ж чули, кумонько, що сталося з Мартою?
Мотря похитала головою, а очі їй при цьому заблищали від цікавості, й уся вона аж задрижала.
– Ні, не чула.
– Ото ж бо й є, бо про таке, кумонько, не гутарять на кожному кутку, таке від людей хоронять так, що й не знаю. Але ж від мене не втаїш, бо попівська кухарка Килина, то моя найперша товаришка, і розповіла вона мені таку страшну таємницю, що не можу й сказати.