– Та хіба ж це, Марусю, чужі? – п’янувато, з хитринкою знов усміхнувся він, і рука його важкою чорною печаткою вкрила Мартину долоню, та не обійшлася тільки цим, а піднялася, разом з Мартиною ручкою, вгору, до вуст його, схованих під козацькими вусами, і гарячі слиняві губи торкнулись її руки поцілунком. – Це ж, Марусю, наша майбутня рідня. І не блимай на мене косоокою жабою, бо як вирішу, так воно, сестро, й буде.
Красногляд напружився, збагнувши, що ця пихата панна є противниця шлюбу свого брата з Мартою, однак примусив себе заспокоїтись, аби не гаркнути на цю панну-антихристку, бо невідомо, як поставиться до цього полковник, чи не образиться за сестру. До того ж він сказав, що вирішувати все буде сам, без довгого носа сестри, а він, Красногляд, зі свого боку, зробить усе можливе, аби полковник кожної хвилини перебував поряд з Мартою і закохувавсь у неї щораз дужче. І нехай ця бісова баба тільки спробує стати йому на заваді, змете до дідька, де їй і місце.
Ситі й хмільні гості та господарі підіймалися з-за столу. Отець Сава вже мріяв, як солодко засне зараз на перині, під теплою ковдрою, міцним сном праведника, якому явив Господь свою милість, і солодко потягнувся.
– Ну, тепер не гріх і поспати!
Полковник лупнув п’яними, почервонілими очима.
– Як спати? Та ви, батечку, ображаєте! Хто ж це спить на Різдво? Зроду-віку я такого не робив, бо це час, призначений для колядування, і тому зараз ми поїдемо по Диканьці вашій колядувати.
Красногляд прокашлявся.
– Та то ж ви, молоді, колядувати ласі, а я вже втомився, не ті літа, Мироне Карповичу, на жаль, вже не ті літа, усе минулося. – Він майнув рукою. – Ех, та що там казати, а ви вже їдьте, розважтеся.
Ковальський ухопив за руку Марту.
– А Мартуню з нами відпустите?
– Аякже, он і Данило, й Панас із вами, еге, хлопці? – відказав, немов медом помазав, отець Сава, зловтішно споглядаючи на панну Марію, яка при цих словах покривила лице своє довгоносе так, мов кислиць скуштувала. – А ви, Маріє Карпівно, поїдете?
– Ні, я не маю бажання брати участі в сьому холопському гулянні, – пихато відгукнулась вона й повагом вийшла зі світлиці, мабуть, спати.
– От відьма, – просичав їй услід полковник і голосно вигукнув: – Полк, за мною! Гайда колядувати!
Яке то було колядування, Марта згадувала з огидою ще не один день. Геть захмелілий полковник ще в санях горланив, як дурень, колядки, а сани ті мчали по Диканьці в супроводі гайдуків, змушуючи люд обертатися вслід із подивом та глузуванням. Данило підспівував гостеві тихенько, а Марта сиділа, немов мертва, соромлячись полковника.
Колядувати за Даниловою забаганкою подалися вони до отця диякона. Ступаючи у двір нерівною ходою та похитуючись, пан полковник закугикав, мов невиспаний півень:
– А хай йому грець, забув, – пробубонів він, гикнув та й завалився спокійно на руки вірних своїх гайдуків і солодко захропів.
Марта зачервонілась від сорому, а отець диякон голосно розсміявся.
– Ох і пан полковник, от так молодець!
Гайдуки мовчки віднесли господаря до саней, а брати стали реготати, глузуючи з дияконом. Марта метнулася слідкома за гайдуками до саней, в яких уже смачно, з присвистом хропів полковник і щось бурмотів.
– Дозвольте, панночко, – почула вона зовсім поряд гарний чоловічий голос і, обернувшись, побачила просто перед собою високого червонолицього з морозу та чорновусого козака, що простягав до неї міцну руку, щоб допомогти сісти в сани.
Марта хитнула головою.
– Дякую.
Тепла, не зважаючи на чималий мороз, долоня торкнулась її руки, і Марта завважила на собі уважний погляд темних очей козака. Завважила, та зосталась байдужою, хоч чоловік був досить вродливий і молодий.
Козак прокашлявся.
– А за полковника, панночко, не хвилюйтеся. Не вперше йому отак напитися трапляється, ми вже звикли. До ранку буде як новий.
Марта зупинила на ньому погляд своїх чорних очей.
– А я дякуватиму Богові, якщо він узагалі не проспиться та й ніколи не прокинеться вже!
Гайдук здригнувся, зачувши в словах її неприховану ненависть, позирнув ще уважніш, але сказати нічого не сказав, бо до саней підійшли брати Мартині, і він відійшов геть, глипнувши наостанок пильним та цікавим оком на напружену, застиглу біля полковника Марту.
Вдома чекала на неї стурбована мати, яка відразу ж заходилася поїти дочку гарячим відваром шипшини й вкладати в ліжко, боючись, аби не захворіла Марта знову. Однак ненависть, що темнила зараз серце, неначе додавала сил її недужому тілу. І зростало, дужчало в ній пекуче бажання помститись батькові, за все помститись, і за Микиту, й за дитя, і за п’яницю оцього огидного, за якого батько її сватає.