Марта зітхнула. Годі було зрозуміти їй материнське смирення й терпіння, оту вражаючу здатність роками потерпати від важкої вдачі чоловікової, а проте, й слова не сказати супроти нього, зносити все в мовчанні. Марта б такого не здужала витримати. Таки різної вони були з ненькою вдачі, і дочка подеколи жалкувала рідненьку за терпіння її багаторічне, а коли й заздрила незрозумілою заздрістю, що мала та злагідну й смиренну вдачу, яка помагала зносити все необтяжливо, і з доброти своєї вибачала батькові усі його кривди. Такими ж, як мати, були й старші сестри. Маруся, та й бровою не повела, коли батько засватав її за немолодого вдівця з купою дітей, пішла без нарікань заміж у Полтаву, і слова не сказала про те, що не до серця їй той удівець, що інший серцю милий. Ні, як та вівця покірливо попленталась у ярмо, тиха, плоха душа… А Ганя… У Марти й досі серце кровею обливалося, коли згадувала про сестру свою любу. Чи ж знає хто, чи бачив, хай би й матінка, скільки сліз пролилося з ясних очей блакитних Ганнусиних, скільки гірких слів нашепотіли вуста її юні соковиті, зім’яті нещадними цілунками старого діда Мозолевича.
– Мартуню, ріднесенька, – проказувала пошепки Ганя два роки тому, за скількісь днів до весілля, схожої безсонної ночі, і жовтуватий вогник каганця нетутешнім світлом миготів на її вродливому блідому личку з материними блакитними очима та батьковими рисами під пишним чорним волоссям. – За що ж батечко так гнобить мене, чом не пожалує? Як я його вже прохала, у ноги йому падала, чоботи ладна була цілувати, аби не калічив життя мого молодого, не віддавав за того бридкого діда.
Марта хапала сестру за холодну ручку, зазирала в сумні, повиті журбою очі.
– А що ж він, Ганю?
Ганна досадливо кривилась.
– А те, що й завжди! Хіба ж нашого панотця ієрея обходять почуття інших? Навіть і слухати не схотів, велів не вигадувати дурниць, а йти дошивати посаг, та й по всьому. І слова більше не скажи. А мені ж, Мартуню, як згадаю того бридкого Мозолевича, й жити на світі не хочеться, вже хоч зараз іди та мотузку шукай та до дерева першого, чи до льоху.
Марта знову хапала сестру за руку.
– Що ти, Ганю, не кажи такого!
– А що ж мені ще робити лишилось? Ой, Мартуню, жорстока вдача недобра в нашого батька, а ми народжені виконувати його волю. Ти ж бачила того Мозолевича, та йому ж час вже в домовину лягати, а не до дівчат молодих сватів засилати. А про тебе, Мартуню… дурно мені робиться на саму лиш гадку про те, яку долю тобі готує батько. Чи не знайде й для тебе такого ж Мозолевича, чи не занапастить і твого життя?
Тоді Марта яро хитала головою.
– Я не дамся! Не погоджусь!
А Ганна тільки сумно всміхалась.
– А хто ж тебе, дурненька, питатиметься?
І знову сльози, день у день сльози Ганни, страждання та погляд приречений. Саме з того часу виникла та почала зростати безодня прірва між Мартою та батьком, а шлюб Гані зі старим Мозолевичем перетворив їх на справжніх ворогів. Ніколи не забути їй того клятого весілля, не забути блідого, нещасного лиця сестриці, її стрункої постаті поряд з негарним, згорбленим паном урядником, не забути, як здригнулась від огиди Ганя, коли чоловік нахилився до неї, щоб поцілувати. Не здужає забути вона й радощів батька, як дзвінко й весело лунав голос його, коли вінчав він доньку на нещасливий шлюб. Тоді, саме тоді, того клятого дня зрозуміла Марта, що з нею такого не станеться. Ні, вона боротиметься, яро та відчайдушно боротиметься, але дружиною якомусь стариганові не буде. За ці роки ненависть у її серці до батька тільки дужчала, вона отрутою поїдала його зсередини, а з появою Микити забуяла сильніш.
Микита!
Русочубий, з гарним, по-жіночому ніжним лицем, юнак з’явився в батьковій церкві через півроку опісля Ганниного весілля. Безрідний сирота, якого виховала старенька бабуся, примандрував він до Диканьки слідкома за отцем дияконом з невеличкого села. А отець диякон був великий цінитель гарних баритонів і, як почув голос молодого та стрункого Микити Мірошника, як виводив той незрівнянно «Алілуя» на відспівуванні сільського писаря, так і зманив його до церкви панотця Сави Красногляда, дозволивши оселитись у своїм домі.
Отак і з’явився в диканській церкві високий сіроокий, гарний на вроду Микита Мірошник. Людина побожна, навчена від покійної бабусі любові до Бога, він і на криласі співав, і грамоти був навчений, і Апостола з Псалтирем почитував, а що вже голос мав чудний. І бентежив, нещадно бентежив дівочі серця вродою своєю трішки дивною, мов неземною. Як погляне було сірими очима, так дівчата мало не падали від млості, вражені красою того погляду. І тягнулася нескінченна вервечка виряджених, мов до великодневої відправи, дівчат до церкви святого Миколая, та не так служби Божої прагнули вони, як на вродливого Мірошника помилувати, оком метнути на нього лукавим, спокусливим, ану ж обдарує котрусь цікавим поглядом, ото б уже щастя було серед дівчат. Та, на жаль, щастя те не випадало жодній, навіть дочці отця диякона рудій зеленоокій Харитині, що в її садибі мешкав Мірошник. Микита наче не помічав бісиків тих дівочих, співав тільки та читав, а деколи ще й у вівтарі прислужував, та на дівчат ані оком. Харитина, язиката дівка, ще було й хмизу підкине у вогонь дівочого захоплення Микитою, хитро виблискуючи очима, промовляла: