— Де моя копчена рибка? Це що таке? Якесь м’ясне пюре в булці, — сказав Ридикуль, виразно дивлячись на дівчат.
— Пані Герпесюк дала кухареві стравоспис, — сказала Моллі, — і це в нас...
— ...ша-ла-ла...
— ...Бургер.
— Та що ви кажете. І, даруйте, що це у вас за гніздо на голові? Ніби каструля з макаронами вибухнула.
— Даруйте, ваша світлосте, ми...
— Ви ходили на концерт музики, що качає, чи не так?
— Так, пане.
— Є-і-є.
— Ви хоч на сцену нічого не кидали?
— Ні, пане!
— А де пані Герпесюк?
— Злягла з застудою, пане.
— Нічого дивного. — Ридикуль розвернувся до Сюзен. — Бургери, ви подумайте, геть подуріли.
— Я на сніданок тільки мюслі їм, — сказала Сюзен.
— Є каша, — відповів Ридикуль. — Її для Скарбія готують, бо в ній нічого цікавого. — Він посунув кришку на казанку. — Ось, каша все-таки є. Існують речі, які музиці, що качає, годі змінити, і каша — одна з них. Дозвольте, насиплю вам ложечку.
Вони всілися до великого столу навпроти одне одного.
— Ну, хіба не чудесно? — спитав Ридикуль.
— Ви знущаєтеся? — підозріливо спитала Сюзен у відповідь.
— Зовсім ні. Мій досвід підказує, що у сіті на оселедця потрапляє переважно все-таки оселедець. Але як смертний — так би мовити, споживач послуги, — я хотів би дізнатися, чому Смертю раптом стала юна дівчина замість самоходного анатомічного зразка, до якого ми призвичаїлися, і з яким... знайомі.
— Анатомічного зразка?
— Це я так скелет назвав. Це в мене зі студентства.
— Він мій дід.
— А. Так, ви казали. І це справді так?
— Звучить трохи тупо, коли доводиться це пояснювати іншим.
Ридикуль похитав головою:
— Якби ж ви хоч п’ять хвилин побули на моїй посаді. Ви б тоді зрозуміло, що таке «тупо», — він витягнув із кишені олівець і обережно посунув верхню половинку булочки на своїй тарілці. — Там ще й сир, — поскаржився він.
— Але він кудись подівся, і от уже я раптом успадкувала його фах. Ну тобто, мені цього не треба! Чому я? Ганяти по світу з тією дурнуватою косою на плечі... Не цього я хотіла досягнути в житті...
— Так, про таке на заходах із фахової орієнтації не розповідають, — сказав Ридикуль.
— Саме так.
— Якщо я правильно розумію, у вас виникли труднощі? — поцікавився Ридикуль.
— Ми гадки не маємо, куди він подівся. Альберт каже, що він чимось дуже засмучений, але не говорить, чим саме.
— Божечки. Що ж могло би засмутити Смерть?
— Здається, Альберт побоюється, що він утне якусь... дурницю.
— Ой леле. Сподіваюся, не таку вже страшну дурницю він утне. А це можливо взагалі? Як це назвати тоді... мортицид? Чи, може, цидицид.
На превеликий подив Сюзен, Ридикуль поплескав її по руці:
— Але я певен, що усі ми спокійно спатимем, знаючи, що ви за старшу, — сказав він.
— Але це такий розгардіяш! Хороші люди так по-дурному гинуть, а погані живуть щасливо до глибокої старості... Суцільна недбалість. Жодного сенсу. І справедливості. От, скажімо, є цей хлопець...
— Який хлопець?
Із подивом — і жахом — Сюзен відчула, що зашарілася.
— Та просто хлопець. Він мав померти за цілком дурних обставин, і я хотіла врятувати його, але його врятувала музика, і зараз вона його затягує у дедалі глибшу халепу, і я просто мушу його врятувати, але не знаю чому.
— Музика? — перепитав Ридикуль. — А він часом на гітарі не грає?
— Грає! Звідки ви знаєте?
Ридикуль зітхнув:
— Ми, чарівники, відчуваємо таке інстинктивно, — він знов посовав бургер олівцем. — І салат. Нащо він тут? І одна тонесенька скибочка маринованого огірка.
Він відпустив половинку булочки, й та впала на місце.
— Та музика жива, — сказав він.
Думка, яка намагалася достукатися до Сюзен впродовж останніх десяти хвилин, зрештою відчинила двері з ноги.
— Ох, боже! — сказала Сюзен.
— Ви до котрого бога звертаєтесь? — чемно уточнив Ридикуль.
— Це ж так просто! Вона потрапляє в пастки! Змінює людей! Вони хочуть грати м... Я мушу йти, — заспішила вона. — Цей... Дякую за кашу...
— Та ви ж навіть не спробували, — м’яко завважив Ридикуль.
— Ні, та... я на неї надивилася вдосталь.
Сюзен зникла. Трохи вичекавши, Ридикуль подався вперед і поводив рукою в повітрі там, де вона сиділа, — про всяк випадок.
Тоді він поліз під пахву й витягнув з-під мантії афішу фестивалю. Величезні потвори з мацаками — от у чому буде проблема. Варто скупчити забагато магії в одному місці, й дійсність прорветься, мов шкарпетки на Деканових п’ятках (шкарпетки ті в останні кілька днів чомусь були нестерпно яскравих кольорів).
Ридикуль помахав рукою покоївкам.
— Дякую, Моллі, Доллі й Поллі, — сказав він, — можете забирати посуд.
— Є-і-є.
— Так, так, дякую.
Ридикуль відчув себе страшенно самотнім. Розмова з тією дівчиною дуже його розважила. Здавалося, вона була єдиною з його оточення, хто не втрачав глузду чи не занурювався з головою в справи, на яких він, Ридикуль, геть не розумівся.
Він побрів до себе, але дорогою відволікся на грюкіт, що чувся з Деканових покоїв. Двері були відчинені навстіж.
Старшим чарівникам надавали просторі помешкання із кабінетом, майстернею й спальнею. Декан згорбився над горном у майстерні, обличчя його закривала маска з темним склом, а в руці був молоток. Він напружено працював. Летіли іскри.
«Чудові новини», — подумалося Ридикулю. Може, скінчаться нарешті всі ці дурниці з музикою, що качає, і його колега нарешті повертається до справжньої магії.
— У вас все добре, Декане?
Декан підняв маску й кивнув:
— Майже закінчив, Архіректоре.
— Чув, як ви тут гамселите, аж зі сходів, — невимушено сказав Ридикуль.
— Он як. Це я працюю над кишенями, — пояснив Декан.
Ридикуль не зрозумів, що до чого. Численні більш складні закляття потребують розжарювання й гамселення, але щоби йшлося про кишені — такого він ще не чув.
Декан тримав у руках пару штанів.
Зі штанинністю в цих штанів, по правді, було не дуже: старші чарівники носили переважно штани розміру 50/25, тобто такі, що пасували б комусь, хто падає зі стіни, а тоді його збирає докупи королівське військо. А ще Деканові штани були темно-синіми.
— Це ви по них так гамселили молотком? — поцікавився Ридикуль. — Пані Герпесюк знов переборщила з крохмалем?
Він придивився уважніше.
— Ви їх заклепали?
Декан сяяв:
— Ці штани, — сказав він, — сидять як знахар прописав.
— Ви знову мовою музики, що качає, говорите? — підозріливо запитав Ридикуль.
— Я в сенсі, що це гаряча штучка.
— Мабуть, не сильніша за товсту мантію в таку спеку, — відзначив Ридикуль. — Але... ви ж не збираєтеся їх вдягати зараз, правда?
— Чому ні? — спитав Декан у відповідь, вибираючись із мантії.
— Чарівник у штанях? Без мантії? Тільки не за мого ректорства! Це має манірний вигляд. Люди сміятимуться.
— Ви весь час у мені сумніваєтеся і відмовляєте від усього, за що беруся!
— Не треба зі мною говорити таким тоном...
— Ага, звісно, але ви ніколи не слухаєте, що я кажу, і я не розумію, чого це не можу носити одяг, який мені до вподоби!
Ридикуль розлючено роззирнувся навколо:
— Який у вас тут страшний розгардіяш! — проревів він. — Ану приберіть негайно!
— От і ні!
— Тоді не буде вам ніякої музики, що качає, мій юний друже!
Ридикуль вийшов і гримнув дверима.
Тоді гримнув ними ще раз, відчиняючи, й додав:
— І я не давав дозволу перефарбовувати стіни начорно!
Він знов гримнув дверима. А тоді знов рвонув їх на себе:
— А ще вони не вашого розміру!
Декан вибіг у коридор із молотком у руці:
— Кажіть, що хочете! Настане день, коли ці штани увійдуть в історію, і вже точно їх не назвуть архіректорсами!