Гра в пророцтва — захоплива, хай навіть і невдячна справа. І все-таки хочеться тут і зараз провістити «Душниці» довге щасливе життя. У повісті є багато з того, за що ми цінуємо класику — живе почуття, стрункий сюжет, глибокі думки (шкода, що це словосполучення дедалі частіше сприймається в іронічному контексті), і все це подано з оманливою, майже чехівською простотою. Про зв'язок між живими та померлими, про пам'ять і тих, хто її береже, писали й писатимуть завжди — але настільки добре роблять це нечасто. Красива фантастична метафора стає приводом поговорити на вічні теми й роз'ятрити незагоєні рани (ті, які й не повинні загоюватися), але насамперед це захоплива історія про одного звичайнісінького хлопця, котрому довелося здійснити дещо незвичайне… і подорослішати. Історія для всіх — і для підлітків, і для тих, хто вже забув, як це — робити перший у житті важкий вибір… і навіть для тих, хто цього вибору так і не зробив. На горизонті фантастичної та й «просто» літератури тонка голка «Душниці» виглядає природно і живо — наче завжди і була там, поміж світлих веж, зведених Бредбері, Ле Гуїн, Крапівіним та іншими великими зодчими.
Арєнєв спромігся зробити із цієї історії справжню психологічну драму, потужну, глибоку, насичену відтінками та обертонами. Це той випадок, коли переказувати сюжет немає сенсу: надто багато залежить тут від стилю. Це щільно витканий, емоційно яскравий текст, що зачіпає цілий спектр етичних та філософських питань.
Володимир Арєнєв
Душниця
Від автора
Усе почалося з оголошення на ліхтарному стовпі. Пізно вночі я повертався додому на маршрутці, вона зупинилася перед світлофором — і на звичайному стовпі я побачив напівзірване: «Повітряні кульки для будь-яких урочистостей».
А що більше пишеш, то частіше зір у тебе починає працювати по-особливому. Частіше зауважуєш детальки, з яких можуть прорости цікаві історії. І в цьому навіть не якась там твоя заслуга, просто… ну, от уява тренується особливим чином реагувати на зовнішні подразники.
Словом, я побачив це оголошення, вбив собі кілька ключових фраз у мобілку — а далі відпустив усе самопливом. Історії треба було проявитися, вигадатися, прорости. Коли це сталося (а сталося, на мій подив, досить швидко), я сів і записав її.
Було це в 2010 році, тож залишається тільки радіти, що ця книжка встигла побачити світ, її прочитали, комусь вона сподобалася, когось обурила. Якби склалося все по-іншому, зараз читач вирішив би, що я писав на злобу дня, — та, на жаль, це просто «злоба» наздогнала і зробила книжку аж надто актуальною.
Із 2010 року «Душниця» живе вже своїм життям, а я спостерігаю за нею, як за дитиною, яка робить перші успіхи на обраному шляху. Її тепло сприйняли читачі на конкурсі дитячої і підліткової літератури «Книгуру-2013». На сайті «Лабораторія фантастики» за результатами читацького голосування перемогла в категорії «Найкраща мережева публікація». Вона виходила в моїй авторській, «дорослій» збірці, а тепер от доросла до окремої книжки, та не простої — а з ілюстраціями дивовижного художника Олександра Продана.
Мені дуже цікаво, як поставляться до неї сьогоднішні читачі. І ще: десь там, за межами відомих нам полів, здається, повільно проростає нова історія про цей-таки світ. Відверто кажучи, я не впевнений, чи проросте, але — ну що ж, час покаже. А мені залишається побажати вам приємного читання.
Ваш, ВА
Частина перша
У четвер у Курдіна помер дідусь, про це усі знали. До кінця тижня на уроки Курдін не ходив, а в понеділок спізнився на геометрію. Класна його пустила, жодного слова не сказала. Він сів поряд із Рудим Вадьком, а дідусеву кульку повісив збоку, на гачок для портфеля.
Кулька була крутезна. Срібляста, з тонкими чорними прожилками, і велетенська, наче кавун. Під «хвостиком» звисала шкіряна стрічечка. На перерві Курдін дозволив усім охочим її роздивитися. Сашко теж кинув оком. Дідусеве ім'я й дати на стрічечці були сріблясті, кульці під лад. І ланцюжок світлий. Курдін його з рук не випускав, накрутив на зап'ясток й увесь час наче мимохідь рухав туди-сюди — поправляв.
— Ну то як, він з тобою розмовляє? — запитала Жирнова, чомусь пошепки.