На лихо, батьки сьогодні мали повернутися з роботи раніше, ніж зазвичай.
— Нічого. На крайній випадок завершимо завтра, — відмахнувся Лебідь.
Вони надули кульку-обманку, поряд прив'язали дідову.
— Ні, ну, в принципі, схожі, — скептично підсумував Лебідь. — Але ж, звісно…
У розпал роботи у двері подзвонили. Сашко кинувся ховати пензлики, перевернув банку, брудна вода залила килим. Лебідь гарячково зіжмакав кульку-обманку, роззирнувся, засунув у шухляду.
— Та ж розмажеться!.. — прошипів Сашко, вибігаючи. — Дурило!
Він потягся до вічка — і полегшено видихнув. Не батьки, не охоплений жагою помсти Рукоп'ят, навіть не тітка з ЖЕКу, перевіряти лічильники.
Настя.
— Ми ж збиралися в парк. Забув?
— О, привіт! — визирнув з-за Сашчиного плеча Лебідь. — А ми тут солдатиків розмальовуємо… кхм-кхм… — Він відсунувся, аби ще раз не отримати ліктем у живіт. — Ти заходь, чого на порозі стовбичити. Турухтун чаєм пригостить.
— Дякую, чомусь не хочеться, — сказала Настя. — Може, іншим разом.
Вона розвернулася і вже почала спускатися сходами, коли Сашко нарешті наважився.
— Зачекай, Настю. Зажди! Це не солдатики, тут інше… Тут…
І він їй усе виклав, від початку до кінця.
Двері на той час уже зачинили, обманку витягли з шухляди. Лебідь намагався її розправити — не без успіху.
— Чому ж ти досі мені не розповів?
Сашко невизначено знизав плечима.
— Він не хотів робити тебе співучасницею, — пояснив Лебідь, розкладаючи пензлики. — До речі, якщо вже так усе склалося, чи не принесеш ганчірку з ванної? Бачиш, понарозливали ми тут… Гей, Турухтуне, та досить мене вже тузати, я ж не боксерська груша!
Вони поприбирали й заварили чай. Сіли відпочити, перш ніж знову взятися до справи.
— Слухайте, я можу чимось допомогти?
— Фарбувати вмієш? — поцікавився Лебідь. — Якщо ні — то хіба мудрою порадою. У нас, до речі, є одна невирішена проблемка…
— Лише одна? Ви взагалі-то навіщо фарбувати почали?
— Ну, а як… — не зрозумів Сашко.
— Сліди від фломастера — це ясно. А решта? Фарба рано чи пізно зітреться. І що ти скажеш батькам?
Лебідь пхикнув, ображений:
— Так, Зіміна, давай більше конструктиву. Критикувати просто, тут багато розуму не треба.
— Від дурня чую. Ви його «намалюєте» пошарпаним — супер, молодці. Але від цього він пошарпаним не стане. То краще вже зробіть його таким.
— Є конкретні пропозиції? А то нам ще розводи змивати, які, між іншим, через тебе…
— Досить! — не стримався Сашко. — Усе, пауза, стоп. Гляньте на годинник, блін. Батьки от-от прийдуть.
— «От-от» — це коли? — уточнила Настя. — Нам треба з півгодини. Я вже подивилася, пралка у нас така сама, я розберуся.
Лебідь із Сашком перезирнулися.
— А й справді, — сказав Лебідь, — може спрацювати. У принципі.
Результат виявився навіть кращий, ніж очікували. Вони повісили обманку поряд із дідовою кулею, і Сашко зачудовано видихнув:
— Точнісінько така сама.
— Варто додати тут і тут сліди від фломастера, — в'їдливо зауважив Лебідь.
Вони ще раз зусібіч оглянули кульку.
— Можна й не додавати, — сказала Настя. — Їх і так майже не видно, ніхто не помітить. Чи вирішать, що самі стерлися.
— Ну, в принципі…
— Залишилося тільки стрічечку перевісити, — підсумував Сашко.
— А тепер розкажіть мені, як ви збираєтеся його… е-е… відпускати. Повсюди ж душолови. Вони притягнуть його до себе — й усе.
— От, — гонорово кивнув Лебідь. — У самісіньке яблучко, Зіміна.
— І?
Вони перезирнулися.
— Ну, ми поки над цим працюємо…
Правда полягала в тому, що нічого путящого їм на думку за увесь цей час так і не спало. Дертися на дах? Без шансів, бо кожен дах сам собою вже душолов. Поїхати за місто — нереально, це потребує грошей, а Сашко останні віддав за обманку. Знайти в парку найвище дерево? Та й над парками ж протягнуто дроти.
Усе влаштовано так, аби жодна душа не постраждала, випадково не полетіла, не загубилася.
Бони з Лебедем робили обманку, дуже умозірно уявляючи, що буде далі. Сподівалися: якось уже пощастить.
— Ясно, — сказала Настя. — Ну, може, це прозвучить безглуздо, але… про душницю ви не думали?
— Про душницю мої батьки думали. І якщо ми не знайдемо вихід, вони його туди віднесуть.