Наступного ранку вона втекла, пропала, розчинилася в туманах і вітрах, насправді ж за п'ять днів і ночей виникла у своєму районі (цілком окрема історія з попутками, приміськими потягами й переповненим п'яними лісорубами останнім автобусом) — тепер нам залишається уявити собі ці її свідчення, розмазані покусаними губами сльози, медичні обстеження, синці на сідницях, мазок з ануса, зняття побоїв, скрегіт зубовний, телефонограми, закриті збори освітян та правоохоронців, прийняття виконавчою владою нелегкого рішення.
Усе, як і першого разу, закінчується вкрай погано: пізньої ночі, під снігову заметіль, у приміщення школи олімпійського резерву вривається цілий десант (як їх туди закинули — гелікоптером?) — насправді ж троє-четверо дебелих дядьків, і вони йдуть коридорами, кабінетами, класами, але ніде його не знаходять, хоч урешті хтось із дітей боязливо вказує на підвал, якась заревана й напіводягнена сикса вистрибує з душової, потоки гарячої води летять на цементну підлогу, він забарикадовується зсередини шафою, вони дають йому десять хвилин на одягання (і без фокусів там, герой!), але оскільки він не виходить з повинною й через двадцять хвилин, то починається штурм. На двадцять другій хвилині вони вриваються досередини і, продираючись крізь найщільнішу пару та давлячи ногами спустошені одеколонні флакони, насамкінець знаходять його в останній з кабін, де вже цілком червоно. Надбитий флакон саме придався для успішного розтинання вен на обидвох руках і б'юсь об заклад, що заключною його фразою було почуте в улюбленому з дитинства кінофільмі "врьош — нє вазьмьош"…
Тут фактично кінець другої передісторії, бо про те, що гірськолижний інтернат з так і недобудованим трампліном неподалік було невдовзі ліквідовано, розповідати зайво. Найдосвідченіші з нас пам'ятають, як ще того самого сезону керівництво країни зробило різкий поворот від гірських лижів до веслування на байдарках і каное.
А відтак — знову запустіння, нищення і розтягання на всі можливі боки всього, що хоч якось до чогось надавалося.
Відносно ж третьої — і незакінченої поки що — передісторії, то для її початку мусила минути ще одна чверть століття, але минути не просто так. Ця третя частина не змогла б ніколи розпочатись, якби не цілий ланцюг фантастичних катаклізмів, унаслідок яких в далекому від полонини Дзиндзул місті Берліні впала Стіна, східноєвропейська географічна мапа зазнала досить радикальних змін як у кольорах, так і подекуди в контурах, натомість у молодій державі Україні з'явився новий тип людей, тобто виникла вузька, ніби вушко голки, можливість вельми швидкого і беззастережного збагачення. Отже, як тільки перевалило десь за середину дев'яностих, усе знову закрутилося: договори, сертифікати, гіпотека, цінні папери, акції, кілька ефемерних банків, трастів і голдинґів, а потім нікому не знаний громадянин Варцабич И. И. зненацька хапонув усе за безцінь, та й, зрештою, кому про те йшлося? І добре, що такий знайшовся, і чудово, що хапонув, бо куди поділись би мої герої тієї ночі?…
Тож усього за якісь два-три місяці відому споруду було знову піднято разом з вежею та лоджіями на всіх трьох поверхах: фінська металочерепиця, німецький гіпсокартон, облицювальна плитка з Іспанії, паркет з Італії, сантехніка з Еміратів, ні, перепрошую, паркет з Еміратів, а сантехніка з Бельгії, ну і, звичайно, ексклюзивні опалювальні котли, мідні труби, вода, вогонь, ламінат, вікна-металопластик і мансардні вікна по триста баксів за штуку — усе це разом було названо пансіонатом "Корчма "На Місяці" — саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося.
Як бачите, зовсім коротка ця третя передісторія, проте ще незакінчена.
Тим часом настав ранок і варто розбудити Цумбруннена. Він буде нам потрібен для того, щоб оглянути будинок ізсередини, поки всі інші сплять. Слід сподіватися, що його короткозоре око професійно уважніше від багатьох інших присутніх тут очей. Тому варто розбудити саме його. Але як?
Карл— Йозеф Цумбруннен прокинувся від того, що за стіною хтось із кимось недвозначно і голосно -як би це сказати? — кохався. При цьому жіночий голос досягав таких пронизливо високих частот звукової ієрархії, що годі було й уявити собі всю невичерпність пристрасті, часом до нього приєднувався ще один — так само доведений до шалу. Що стосується голосу чоловічого, то щодо нього не було жодної певності, втім, двічі долинуло вдоволене горлове мурмотіння, до того ж усі приявні у тій кімнаті меблі — не лише перетворене на батут ліжко — здавалося, підстрибували в єдиному дедалі прискорюваному ритмі. Не знаючи, як йому бути з мимовільною ерекцією, Карл-Йозеф подумки визначив, що кімната за стіною жодним чином не може належати подружжю Воронич — Пепа, від чого йому суттєво попустило на душі. Так, він був цілком певен того, що пані Рома з чоловіком отримали покій, по-перше, через двоє дверей від нього, по-друге, з іншого боку. Залишалося, ще раз напруживши пам'ять, дійти не надто реалістичного висновку, що згадана звукова феєрія долітала з кімнати старезного професора Доктора. Відмовившися шукати цьому феноменові будь-яких пояснень, Карл-Йозеф (ерекція не проходила) саме відвернувся від стіни, коли раптом усе закінчилося ураганним оргазмом, обидва голоси востаннє затрепетали в дуеті, а відтак усе намертво заспокоїлося включно з меблями.