Тож тепер він лежав горілиць, думаючи про те, чи можна таке сновидіння вважати еротичним, чи не є воно ще одним свідченням проминання часу, витікання життя і — найголовніше — чи не віщує чогось цілком недоброго.
"Який дурень, дурень, Боже, який дурень!" — думала й собі пані Рома. "Який дурень, дурень, дурень", — продовжувала думати вона, сідаючи у щойно наповнену акрилову ванну химерної форми.
Вода здалась їй надто гарячою й вона відкрутила холодний кран, думаючи відразу про дві речі: що вода гаряча і що він дурень. До того ж він так швидко старіє, що це нагадує стихійне лихо. І якби всі ці дурепи, котрих він, цей дурень, намагається звабити/котрі намагаються звабити його, якби всі ці дурепи тільки знали, наскільки він зробився млявий, бездарний і нецікавий і як він до цього збайдужів! Чи так само випрохували б у нього автографи?
Та він просто дурень і нічого більше, підсумувала вона, блаженно витягуючись у ванні.
Їй подобалось омивати цією зеленуватою, ледь пінявою водою свої достатньо розлогі, плавно заокруглені плечі. Плечі були серед її найвидатніших переваг. "Мені треба носити вечірні сукні з відкритими плечима", — подумала вона і уявила себе в дев'ятнадцятому столітті. Повз неї, тяжко відсапуючи й пітніючи, протиснувся крізь юрбу якихось підлих аристократів Оноре де Бальзак. При цьому досить промовисто зиркнув на її декольте. "А бальзаківський вік — це скільки?" — подумалось їй. Тобто зі скількох років це починається, уточнила вона, розплющивши очі. Зі скількох років моя шкіра почала цвісти навесні? Добре, що переді мною ще кілька весен.
Добре, що можна так лежати у цій зеленій весняній воді. І головне — скільки завгодно — гарячої та холодної. Це вам не Львів. Тут вам не за годинами. Тут вам завжди. Ці мільйонери можуть усе. Цікаво, коли він до нас вийде? І як він може виглядати? Напевно, щось таке лисе, з великим черевом і вузенькими щілинами замість очей. Півтора метри зросту. Складки на потилиці ітеде. Вони переважно колишні спортсмени, борці. Важко уявити себе в ліжку з борцем. Вічно на лопатках. Хіба що з борцем за незалежність, жартанула вона.
"Це — моє тіло", — подумала вона, підвівшись у ванні й зосереджено намилюючись.
"Чому моє тіло саме моє? — перейшла вона до улюблених софізмів. — Це так дивно: думати про своє я, що таке я, чому я це я. Тут щось криється, від нас приховано якусь остаточну річ. Це тіло могло бути чиїмось. Чому воно моє?".
Її тіло з роками набрало трохи ваги, але не надто. Вона все ще лишалася привабливою — це без жодного сумніву, вкрите легкою паволокою пари дзеркало навпроти не давало збрехати (насправді дзеркало, як і більшість уламків спотвореного Антисвіту, все-таки трохи брехало: воно ледь-ледь витягувало і тим самим виструнчувало постаті — цього разу якраз настільки, аби пані Рома лишилася цілком задоволеною своїм тілом).
"Дурень, — подумала вона, — безнадійний ідіот і кінчений дурень".