Цікаво, що ті самі слова — про нашіптування віршів — Антонич говорив принаймні ще двом людям. Адже знаходимо їх так само у спогадах іншого поетового приятеля, художника Володимира Ласовського, та нареченої поета Ольги Олійник.
Володимир Ласовський, автор винятково точної в деталях і тому переконливої статті "Два обличчя Антонича", за життя поета був не менш близький до нього, ніж обидва брати Курдидики. Достатньо згадати, що саме Ласовського Антонич запрошував до графічного оформлення своїх друкованих збірок. Тим дивніше, що з його, Ласовського, писань постає виразно інша особа — той самий перший студент і зразковий відмінник, дисциплінований тетин небіж, типовий галицький попович з недвозначним нахилом до академічного скніння, хатніх пантофлів, халатів і повноти.
Якщо порівнювати поведінкові характеристики Антонича, що їх наводять Ласовський і Курдидик, то нам ніяк не вдасться позбутися інтриґуючого враження, ніби йдеться про двох різних людей, у реальному своєму житті настільки взаємно віддалених, що їхні траєкторії навіть випадково навряд чи могли перетнутися. (При цьому Ласовський наче й натякає на присутню тут таємницю, вдаючись до образу "двох облич").
І справді: якщо в Ласовського Антонич постає переважно млявим і навіть якимось апатичним, то в Курдидика — напрочуд жвавим, аж наче спалюваним зсередини нікому не знаною жагою. "…зненацька вихопив скрипку та смичок з рук Ференца, циганського віртуоза, і пустився витинати "Чортівського бриджа", а потім відразу й аркана, так що присутнє товариство аж позіскакувало зі своїх місць, вітаючи його", — пише, наприклад, Курдидик про імпровізоване Антоничеве музикування в ресторані готелю "Жорж" навесні 36-го року.