А Карл— Йозеф щойно тепер усвідомив, що мусить зараз же повторити все так само, інакше потерпить поразку. Щойно тепер до нього дійшло, що то був виклик, на який не відповісти не можна. Ув'язнений у своїй глухій повстяній камері, він заметався, заборсався -і взяв у руку другий наповнений гранчак.
— Aber du sollst das nicht, Karl! — спробувала зупинити його жінка, заради якої все й відбувалося. — Sei kluger, du bist doch kein Idiot, Karl!
Однак він не послухався і зняв окуляри, а тоді, зменшений до розмірів своєї ніякової посмішки, з якоїсь там тридцять третьої спроби все-таки встановив склянку на зігнутій руці. "Хіба я ніколи в житті не пив з таких склянок?" — запевнив себе і потягнувся зубами до пекучо-слизької стінки. Уже на другому ковтку, коли слово "Цумбруннен" стало означати не більше, ніж "язик, піднебіння, горлянка", його прошило здогадом, що "це буде ніч, коли я помру в Україні від горілки". Тож, не бажаючи гинути передчасно, його тіло збунтувалося, заблокувало самовбивче вливання, виштовхнуло рештки ядучої суміші назад, при цьому очі засльозились, а щелепи ослабли і розімкнулись, — і заледве на третину спорожнений гранчак вислизнув у глухо-повстяний простір, а відтак — о диво — вдрузки розбився на підлозі. Запахло спиртом і горіхом, і лише котрась із подруг дурнувато реготнула, а поза тим настала тиша, і в цій тиші Карлові-Йозефові подумалося, що ставати на руки вже немає ніякого сенсу.
Йому зробилося ще самотніше. Десь там, за межами мішка, в який його було закинуто з головою, брели, спотикаючись один на одному, їхні горлові голоси ("горілка не гріх на горіхах загіркла горіхка з горілів") — усі за винятком одного, бо тільки її голосу там не було: вона мовчала. А Карл-Йозеф не мав сили на неї поглянути.
— Блядь! — сказав Карл-Йозеф і підвівся над столом. — Я іду. Я купую. Noch eine Flasche. Гогілька тобі!
І він ткнув пальцем перед собою — туди, де мав би сидіти Артур Пепа, натомість лише ворухнулась якась велика пляма брудно-горіхового кольору.
— Нормальний хід! — відповіло Артуровим голосом з боку плями, хоч Карл-Йозеф не знав, як це розуміти. Тобто він розумів обидва ці слова, але в жодну розумну цілість вони не складалися. Так бувало не раз у цій країні.
Проте він усе одно потрапив на веранду, де нестерпно довго шукав вимикача, а відтак, не знайшовши, в дедалі гуснучій темряві, — ще нестерпніше і ще довше — свою куртку та саламандрівські черевики. Чомусь усіх їх теж понесло за ним на веранду — і Рома була серед них, і поки Карл-Йозеф нестерпно повільно зав'язував свої саламандрові шнурівки, вони щось нестерпно швидко обговорювали, це була жахлива суперечка, жахлива тому, що він і дійсно вже нічого з неї зрозуміти не міг ("в такому стані? самого? а хто з нас програв? тоді я з ним!") — нічого, за винятком безліч разів повтореного словосполучення "13-й кілометр", але він і без них знав, що на світі є таке місце — 13-й кілометр — зараз його було нанесено на всі Цумбрунненові таємні мапи, тому що тільки там, на 13-му кілометрі, завжди продається горілова горіхка, як і будь-яка інша.
Тож він якимось дивом упорався із замком-блискавкою на куртці, а тоді ще й з усіма трьома дверними замками і випустив самого себе назустріч дорозі, що нею вже одного разу йшов. До повної темряви лишалася майже година — час, достатній, аби зійти полониною й перетнути ліс.
— Як собі хочете! — вигукнула Рома Волошин, хапаючи й собі першу-ліпшу куртку з вішака і вискакуючи навздогін. Хай так, думала вона, хай так, аж поки не побігла тим самим схилом униз, а воно все відлунювало в ній настирливим новоспеченим тюркізмом: хайтак, хайтак, хайтак…
— Я шота нє понял! — образився Артур Пепа, якого нарешті розвезло. — Водка кончілась, жена ушла, чьо дєлать будєм?
І вирішив трохи поспати — поки тих двоє принесуть виграну ним пляшку.
8
Але тільки-но зімкнувши очі, Артур Пепа знову прокинувся. Що це було — внутрішній сполох, виклик з глибин потойбіччя, сигнал до початку тахікардійської атаки? Чи це прийшло ззовні — з-за дверей, з коридору, з намацального простору ночі? Адже була ніч, і Артур Пепа сидів одягнутий на ліжку в цілковитій темряві. Друга половина ліжка лишалася порожньою й навіть застеленою. Отже, ніч не була така пізня — інакше ті двоє вже мусили б якось повернутися, на диво тверезо розсудив Пепа. Хоч — ніде правди сховати — набагато важливіше було зараз дізнатися що-небудь про всі ці шерехи і стогони за дверима, якщо вони взагалі існували. Дослідити їхню природу, знайшов Пепа найточніше формулювання. Саме так, дослідити їхню природу. І, хоча спітнілий в його долоні велетенський ключ з усіх сил скреготнув у замковій шпарині, намагаючись розбудити коли не цілий світ, то принаймні весь пансіонат, Пепа таки відчинив ним тяжезні тисові двері (звідки він знав, що вони саме тисові, невідомо), наліг на них плечем і нечутно, ніби дух, вивалився у коридор.
Там також не світилося — хтось вельми заощадливо повимикав на ніч усі лампи. Натомість було дуже місячно. "Ну так, повня", — пригадав собі Артур Пепа і в далекій перспективі коридору побачив стрільчасте ґотичне вікно, з якого й лилася густими потоками блідо-борошниста субстанція. І назустріч їй, назустріч цьому ґотичному довгастому вікну, коридором уздовж, просувався режисер Ярчик Волшебник з бетакамівською відеокамерою на плечі. Він розмірено ступав, наче снігом, тяжко переставляючи ноги і високо їх піднімаючи. При цьому камера невпинно працювала — Артур Пепа міг судити про це з її червоного ока, що стрибало коридором, наче снайперський "зайчик", на мить вихоплюючи з місячного туману поодинокі предмети: всілякі вази, тумби і чомусь вогнегасники, яких тут раніше не було. Артурові навіть почулося рівномірне шурхотіння плівки в касеті, хоч між ним і Волшебником пролягала відстань у добру сотню кроків. Іноді проте здавалося, ніби це червоне око поблимує не з камери, а з Волшебникової кудлатої потилиці. "Ну так, симетрія", — вирішив Пепа і, долаючи коридор м'якими стрибками від однієї стіни до іншої та час до часу перечікуючи за всілякими восковими фігурами, став просуватися назирці. Йому й самому робилося трохи дивно з власної бездоганної спритності, але побачивши в себе на ногах білі балетні тапочки, він усе зрозумів.