"А нам?" — перепитав Шухір. Карлові-Йозефові цей Шухір ще від початку подобався менше. Тому своє портмоне з тисненням "GSCHNA-A-ASS!!!" він віддав не йому, а Душманові: "Вам". "Усі бабки?" — той спершу не зрозумів. "Я вам даю", — твердо пояснив Карл-Йозеф. Душман роззявився і застиг у нерішучості, але Шухір був меткіший: "Дає людина — бери. Шо дивишся як на вош?". Душман забрав портмоне. Карл-Йозеф простягнув руку в бік Шухіра. Він хотів отримати свою програну пляшку. "Я тобі понесу, — заспокоїв Шухір. — Ти можеш розбити". Карл-Йозеф подумав, що він має рацію. Зрештою, чому б не привести їх обидвох до пансіонату? У кожному разі буде з ким посидіти — навіть якщо там усі позасинали.
"Далеко тобі?" — спитав Шухір. "На Дзиндзул", — махнув головою вгору Карл-Йозеф, настільки різко, що окуляри замалим не зіскочили. Вони обидва присвиснули. "Хуйове місце", — сказав Душман. "Море по коліна", — заперечив Шухір. Карл-Йозеф здивувався, що навіть він знає про море, яке тут було мільйони років тому. "Так, моге", — підтвердив Карл-Йозеф і, зібравшись на силі, підвівся. Він подумав про туалет і став шукати мутнуватим поглядом той самий коридор. Але Шухір прочитав його думки і, також не зовсім твердо підводячись, процідив: "Надворі посциш. Треба йти". "Why not?" — скорився Карл-Йозеф, перевальцем рушаючи до виходу. Стоячи у дверях, він озирнувся на барову стійку. Йому здалося, що господар жахливо напружений. Чому вони так рідко посміхаються? Карл-Йозеф махнув на прощання (господар навіть не ворухнувся) — і ступив у ніч.
Вони йшли по одному дорогою над Потоком: Душман попереду, за кілька кроків від нього Карл-Йозеф, останнім брів, насвистуючи щось подібне на "чьотєнада", Шухір. Його тягнуло кудись убік, він часто зупинявся, відставав, роззирався по місячній пустелі і думав, як би нагріти цього лохуватого австралійця, щоб усе-таки не віддати пляшки.
Карл— Йозеф уже дорогою вирішив, що не стане затримуватися тут до неділі. Зійти на гору, випити все до дна, спакувати Klamotten -і назавжди. Але тут він подумав про фото, ну так, він залишав за собою право зберегти її маленьку фотографію, це був банальний паспортний знімок, бо сам він ніколи — жодного разу — не фотографував її, не знати чому. Продираючись крізь шум Потоку і шум у власній голові, Карл-Йозеф крикнув у Душманову спину: "Ти! Віддай!". Душман озирнувся і нічого не зрозумів. "Мій…, — наморщився Карл-Йозеф, гарячково пригадуючи слово. — Я тобі дав!". Він підійшов до Душмана з простягнутою рукою. "Ти шо?" — осік його Душман. Карл-Йозеф урешті згадав слово: "Кашельйок!". Це було неможливо — в такому жахливому шумі, з болем у грудях і в голові сформулювати довгу і нестерпно складну фразу про те, що там, у його портмоне, лишається її (кого — треба ще й це пояснювати!?) фотографія, він тільки забере фотографію й віддасть усе інше, він подарував їм ті гроші, йому не йдеться про них, але він не може віддати їм тієї фотографії.
Його рука потяглася в Душманову кишеню, й тут йому дісталося в обличчя. Окуляри було розбито з кінцями, різкий біль у переніссі паралізував усе, крім відчуття жахливої несправедливості, тупого й дикого непорозуміння, тож він навпомацки ринув уперед, піймав руками вилоги Душманової куртки, але не встояв на ногах — Душман спершу піддався, а потім вислизнув, безодня знову гойднулась йому назустріч ("в дупель угиканий" — вишепотів Карл-Йозеф, відганяючи біду, однак запізно) — ззаду вже надбігав Шухір, і його, Шухіра, рука, обтяжена темною пляшкою, злетіла на мить угору і каменем гахнула на дурнувато-зболену чужинцеву голову ще раніше, як той зарив усім собою в надбережну жорству.
Не було вже ні спалахів, ні липкої горіхової рідини впереміш із кров'ю, ні уламків скла, ні протяглого крику когось із двох. А була безвільність, було сповзання обважнілого тіла вниз, по каменях, сукувато-слизькому гілляччі, по глиці, шишках, вапнякових визубнях — і врешті води Потоку прийняли в себе велику дунайську рибу з її останньою потаємною ідеєю більше не повертатися.
"Ніхто з нас до ладу не знає, що таке життя. Але найприкріше, що ми так само нічого не знаємо і про смерть", — прочитали друзі в одному з його листів.
12
Багато років по тому Артур Пепа буде згадувати цей день як один з найдовших у житті. Попри все інше, він справді видався йому страшенно довгим. Звісно, все це відбудеться лише в тому разі, коли Артур Пепа взагалі доживе. Але якщо все-таки доживе, то обов'язково буде згадувати.
Безумовно, серед його спогадів мусить лишитися місце для того теплого, замалим не гарячого вітру, від якого відвалювалась голова. Крім того — для повсюдної й навальної відлиги, лункого стікання, дудніння, крапання тисячі пульсів, розповзлої під ногами і всередині брудної снігової каші. І, звичайно, там буде та кімната, в яку його привели — цілком запущена, з патьоками талої води на стінах, шматками відваленої сірої штукатурки, з понаставлюваними тут і там відрами та слоїками, що їх час від часу виносилося кудись у коридор, а потім знову поверталося на місце вже порожніми і розставлялося під водяними цівками з набухлої вогкістю потрісканої стелі. У своїх спогадах Артур Пепа сидітиме посеред цієї кімнати на табуреті і конатиме від власного серцебиття, до якого додасться тупе садніння під ложечкою, підтвердження того, що зустрічний удар автоматним прикладом йому аж ніяк не примарився. Будуть ще дві смуги від наручників на зап'ястях — спочатку блідезні, вони з часом почнуть прибувати кров'ю й почервоніють, скрадливо запульсувавши в єдиному зі стугонінням відлиги ритмі.