Як фотограф, Карл-Йозеф любив темряву не менше від світла.
Але тепер він набув безліч нових можливостей: бачити, знати, відчувати. А також — проникати наскрізь, адже його структура відтепер була тоншою за найтонші структури матерії. Тож він без зусилля вийшов назовні — через стелю і дах колишньої гауптвахти. Він піднявся трохи вище над її дахом і тепер зміг охопити її всю, включно з двома вартовими мєнтами, що давили на масу в караульній прибудові (розкидані там і сям казенні шмотки, увімкнутий і до білого розжарений електронагрівач типу казьол, заставлений гранчаками, недоспорожненими пляшками, недоїдками й недокурками столик, касетний магнітофон "Весна", два заряджені і приперті до стіни калашніки, два спітнілі від сну мєнти на одному тапчані в самих лише калісонах — ні, не гомики, а двоюрідні брати, родина, Микуляк Іван і Дракуляк Штефан). Вони мали охороняти цей труп до завтрашнього ранку. Вони й охороняли його.
Карл— Йозеф уперше відчув щось на кшталт дивної болісної полегкості, коли йому вдалося -знову ж таки без жодних зусиль — рушити вгору й досягнути так званої висоти пташиного польоту. Він опинився в самому потоці місячного світла, щільного і якогось аж навіть намацального. Місяць на небі ще здавався повним, від чого трохи зловісним, хоч насправді мить його повняви настала ще в середу, а зараз він уже йшов на спад, і про це було достеменно відомо всім церковним астрономам. Карлові-Йозефові теж. Він по-риб'ячому крутнувся у світляному струмені й на невизначену хвилину (час для нього вже був чимось іншим) завмер. І жодних окулярів, подумалось йому, жодних біноклів, лінз, додаткових діоптріїв. Він бачив тепер наскрізь і до глибин — на всьому відкритому його Окові просторі.
Наприклад, як росте трава, як нафта струмує трубами, як риба пливе річками й потоками, за течією і проти. Або скелети на дні засипаних печер і черепи на дні завалених криниць. Чи, скажімо, незліченні TIR-и, завмерлі у довжелезних чергах перед прикордонними переїздами з напівживими-напівзадушеними пакистанцями (цього разу він був певен, що то не банґладешці, а пакистанці), котрі штабелями лежали й не ворушилися під підлогою.
Він також бачив тисячі освітлених ізсередини церков — по всій країні.
Карл— Йозеф Цумбруннен описав невелике коло над долиною Річки і, не вагаючись, узяв напрям на Трансильванію. Цього не можна пояснити -це залишається тільки приймати як даність. Мерці здебільшого мандрують на захід. У пам'яті виникла дитяча забава в пілота і чомусь — як легко стрибалось у воду, в найзеленіші теплі річкові нетрі в околицях водяного млина.
Але чи можна це назвати пам'яттю?
Він наблизився до Хребта над самою полониною Дзиндзул і — ніщо не могло його зупинити, навіть виклик Місяця — пішов на різке зниження. Це виявилося сильнішим не тільки за Місяць, але й за нього самого: не всі нитки розірвано. Він прошелестів над вершечками притрушених снігом ялівцевих чагарників, оминув трамплін і виринув просто на будівлю пансіонату. Його тягло, це було його Місце, химерний будинок з ґанками, терасами і вежами, з десятками вікон. Але тільки у двох із них світилося. І до першого з них Цумбруннен припав, та що там — прилип усім собою, вдарився об його непробивну склопакетну холоднечу.
За вікном була кімната Коломеї Воронич. Дівчина півлежала на нерозстеленій канапі і щось без перестанку записувала до колись товстого блокнота, вириваючи з нього одну за одною списані картки. То була вже сто тринадцята сторінка її листа зниклому другові — тому, що пішов учора при заході сонця.
"Я знаю, — писала Коля на сто тринадцятій сторінці, — що Ти роздвоєний, але тому й вічний. Ти, який лиш одну ніч тому ще був тут і класно брав мене [Коля закреслила три останні слова] ніжно звільняв мене від цього тавра, клейма, клейкого клейноду — я маю на увазі моє спочиле в Бозі дівоцтво, отже Ти — той самий, кого я чекала все життя [два останні слова вона закреслила] не скажу як довго. Але водночас Ти інший — опечькуватий, стагий і висий, схожий на гобіта стагезний мудодзвін [останнє слово закреслила] балакун. Бо, як я тепер уже знаю, Ти існуєш у двох версіях. Молодій — це коли Тобі вічно двадцять сім. Здається, саме стільки було Тому Поетові в ніч його смерті. І старій — це коли Тобі стільки, як Тому Поетові було б зараз. Це коли б він не помер молодим. Тільки не кажи, що все не так і я знову проїхала! Я ж бачила, як Ти виходив з веранди до Послів Ночі! Вони залягали у темних чагарях в очікуванні на Тебе. Думаєш, мене глючило? [закреслено все речення] А Ти востаннє на мене подивився через плече — то був не Ти! [останні два слова, як і знак оклику, закреслила], ага, то був той професор, на півсекунди він прорізався через Твою оболонку, бо Ти і він — це одне, я знаю. Я думаю, що завдяки цьому Ти можеш бути і тут, і на Місяці. Бо насправді нам дозволено щось одне: або тут — або на Місяці. Ми роз'єднані, правда ж? Між іншим, я знаю, що зараз Ти вже там. Ха! Я бачила, як Ти розчинився в тому гидкому [останнє слово закреслила] місячному сяйві, як воно вже дістало! А тоді Посли Ночі трьома здоровезними сичами вилопотіли зі своєї засідки в чагарнику. Ти йшов догори по місячному променю, а вони летіли над Тобою і трохи позаду, такий собі ескорт".
Слово "ескорт" вона змушена була написати з переносом — еско-рт. Останні дві літери переходили на дальшу сторінку, а сто тринадцяту було так само рішуче видерто і кинуто поруч із канапою на підлогу — до жужма ста дванадцяти її попередниць. Карл-Йозеф здогадався, що далі буде про нього.
"Знаєш, — писала вона далі, — от я до Тебе пишу, але як я зможу переслати Тобі цього листа? Бо Ти ж ніколи вдруге не з'явишся переді мною, це ясно. У Тебе ще так багато — непочатий край — непочатих дівчат! Непочатий рай дівчат! Щодо звичайних поштових послуг, то тут повний капець — сам знаєш, як довго все це триває, коли йдеться про сполучення між нами й Місяцем. Фактично ціле життя. Проте мені це фіолетово [одне слово закреслене] не так важливо — я все одно допишу цього листа до останніх трьох крапок, бо я переконана, що його все одно буде прочитано. А в нас новини. Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа. Я зараз усе частіше думаю про нього. [Останнє речення вона закреслила] Його вже немає, а я, виявляється, нічого, нічого, нічого про нього не знала! І вже не буду знати, як виявляється. Що то був за чувак? Чому він сюди приїздив, що ним волокло в нашому напрямку? Ні, не так — я не те щоб думаю про нього, я просто втикаюся, бо він зараз десь тут. Наприклад, за оцим от вікном. Я зажмурюю очі, повертаю голову до вікна, тоді рахую до десяти: один — два — три — чотири — п'ять — шість — сім — вісім — дев'ять — дев'ять-з-половиною — дев'ять-з-четвертиною — дев'ять-на-ниточці — дев'ять-на— волосинці — десять! Я розплющую очі — за вікном нікого й нічого, тільки ніч. Але він десь тут. Може, я просто ще не маю дозволу на те, щоб його бачити? Зате через нього я зрозуміла, що таке дванадцятий обруч. Це — коло вічності, початок і кінець в одному, Альфа і Омега, всі ми і кожне з нас…".