На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кімнату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.
Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коливалася, вона плавко оминала речі, ніби навмисне обходячи їх.
Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його майже вилізли на лоб і волосся заворушилося на голові. Але — не від переляку. Тремтячими губами він шепотів:
— Куляста блискавка! Єдиний випадок із міліардів звичайних блискавок! Зберегти… сховати… вона ж розірветься!
Вогняна куля пливла круг кімнати, підхоплена повітряною течією. Вона обійшла вже одну стіну, другу… І професор Екслер побачив, як голуба куля повільно наближається до мармурової скрині.
— Еврика! Ось воно! Скриня — схованка для блискавки. Мармурова скриня — в ній блискавка буде ізольована від усього. Але… але як же її всадити туди?..
Куля пливла просто до скрині. Професор Екслер забув про все. Прожогом він кинувся до скрині і натужливо відкрив її важку кришку:
— Іди… Іди сюди, любонько, — бурмотів він, — чудова блискавонько, іди сюди!
Він благав, він приємно усміхався, улесливо примружував очі, зазиваючи голубу кулю, як живу істоту. Вогняна куля, немов погоджуючись, підпливла ще ближче — і спинилася над самою скринею, вібруючи й коливаючись у повітрі.
— Ну, мила, ну, дорогоцінна моя… лізь у скриню… благаю тебе!
Куля не посувалася далі, але й не виявляла бажання спускатися в скриню.
І раптом відчинилися двері до кімнати. Подув вітру гойднув блискучу кулю, вона легко торкнулася піднятої кришки і від неї відхитнулася вниз. Цього було досить. Професор Екслер швидким рухом пристукнув кришку: голуба куля сховалася в скрині.
В кімнаті пролунав дзвінкий сміх:
— Дядю, це ви так ховаєте Джіма? Але — чому ж він не гавкає? А втім, я ніколи не думав, що ви так швидко виконаєте мою пораду щодо цієї мерзенної собаки.
Так, це був Дік, племінник професора. Він сміявся, показуючи білі блискучі зуби на фоні засмаглого обличчя.
— Іди, допоможи мені, — з напругою кинув йому професор, з усієї сили натискуючи на кришку скрині.
— З охотою, дядю, але йому там нічим буде дихати…
— Закрий кришку, я тобі кажу. Щільніше!
— Але…
— Ніяких «але». Натискуй!
— Єсть натиснути!
— Поклади на неї кілька томів енциклопедії!
— Єсть покласти кілька томів енциклопедії. Але…
— Не розмовляй! Зверху постав оцю важку лампу.
— Але… Ні, ні, я мовчу. Єсть поставити лампу!
Професор, полегшено зітхнувши, опустився в крісло.
Племінник стояв перед ним, з нерозумінням поглядаючи на дядю.
— Він сказився? — нарешті несміливо запитав Дік.
— Хто?
— Джім… ваш бульдог?
— Ніякого бульдога. Джім спить. У твоїй скрині — блискавка!
Дік широко відкрив очі, але відразу розсміявся:
— Дядю, є межа всяким жартам… — почав він.
Та професор Екслер владним помахом руки спинив його:
— Ніяких жартів. У твоїй скрині — блискавка. Найрідкісніша куляста блискавка. Я спіймав її, коли вона залетіла до кімнати через відчинене вікно.
Дік безпорадно поглянув на скриню: вона стояла нерухомо.
— Так, блискавка там, — говорив професор переможним голосом. — Ця велетенська сила — в скрині. Нечуваний факт! Історія, правда, знає кілька випадків, коли кулясті блискавки залітали до приміщень. Але вони звичайно торкалися до чогось металічного й вибухали як бомби, руйнуючи все навкруги. Це ж — конденсована електрика! І вона тут, у скрині. Га? Чого ти відступив назад?..
— Ні… я нічого… — промовив Дік. — Це дуже, дуже цікаво, звісно. Я ніколи не думав… а що ж ви робитимете з нею далі?
— Далі? Хм… Я цього ще не вирішив. А й справді…
Професор замислився:
— А й справді, що робити далі? Як блискавка розірветься — вона висадить у повітря весь наш будинок.
Дік оглянувся на скриню і відійшов ще трохи вбік.
— Твоя скриня не має замка? — запитав професор.
— Ні.
— Хм… тоді треба… а чорти його знають, що саме треба!