Професор Екслер замовк, збентежено розтираючи рукою висок. Дійсно, становище було загрозливе. Не далі, як за три кроки від нього в мармуровій скрині скупчилися мільйони вольтів конденсованої електрики, що першої-ліпшої хвилини могла зруйнувати все довкола.
— Дядю, — порушив мовчанку Дік.
— Що?
— Навіщо ви її… спіймали? Пішла б вона собі геть і той… все було б гаразд.
Професор Екслер сердито поглянув на Діка:
— Як міг я пропустити такий надзвичайний випадок? Адже…
Він раптом спинився й прислухався: знову почулося знайоме вже шипіння. Обережно, навшпиньки професор підійшов до скрині. Так, вона була гаряча, це відчувалося навіть на віддалі. І від скрині йшов дивний гоструватий запах.
— Ти чуєш, Дік?
— Що саме?
— Цей запах озонованого повітря. Га? Блискавка, що сидить у скрині, озонує повітря. Значить, вона робить це крізь мармур: адже скриня добре закрита.
Дік кисло усміхнувся:
— Знаєте що, дядю? Поки вона, ваша блискавка, обмежується цим озонуванням, я нічого не маю проти. Але вона може раптово позбавити нас можливості відчувати цей запах…
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого незвичайного, дядю. Ви ж самі попереджали, що куляста блискавка може вибухнути, як бомба… разом із скринею. А чого це вона, до речі, шипить?
— Не знаю. Гм… бачу тільки, що вона розігріває твою скриню. І дедалі більше.
Дік знову усміхнувся.
— Аж до самого вибуху матимемо безплатне електричне огрівання, дядю. А може, вона, та блискавка, ще буде нам запальничкою для цигарок?..
— Ні до чого твої жарти, — суворо відрізав професор Екслер.
Але Дік не вгавав:
— Адже я зовсім не жартую, дядю. Чому б їй, вашій блискавці, не запалити мою цигарку, якщо вона — он подивіться! — підпалює обкладинки томів вашої дорогоцінної енциклопедії, що лежать на кришці скрині. І це всього за кілька хвилин. До речі, яка зараз година?
Дік поглянув на годинник. На обличчі його виявилося здивування. Він прислухався:
— Дядю, годинник стоїть!
Професор похапцем витяг з кишені свого годинника. Цей так само стояв.
— Е… е… Бач, Дік, вона, ця клята електрична куля, мабуть, магнетизує все навкруги. Ось і спинила наші годинники. Адже це, зрештою, цілком зрозуміло… як біля великої динамо-машини. Та чого ти знову усміхаєшся?
Дік важко опустився в крісло:
— Маємо певні наукові досягнення, дядю. Безплатне електричне огрівання — раз. Спалені обкладинки вашої енциклопедії — два. Магнітну дію вашої блискавки — три. Озоноване повітря — чотири. Нарешті, спинені й зіпсовані вкрай годинники — п’ять! Що буде далі?..
Раптом зашипіло дужче. Здавалося, що всередині скрині клекоче пара, як у паровому казані. Професор Екслер і Дік змовкли. Вони дивилися на скриню, не насмілюючись ворухнутися.
— Лампа! Лампа! — врешті вигукнув Дік.
Лампа, що стояла поверх томів енциклопедії на кришці скрині, похитнулася. Кришка здригалася, мов хтось ізсередини скрині намагався підняти її. Шипіння гучнішало.
Нарешті — кришка різко сіпнулася вгору. Лампа хитнулася більше, але зразу ж стала на місце. Бо кришка, піднявшись на півсантиметра й випустивши зсередини скрині маленьку вогняну голубу кульку, знов стала рівно. Кулька, похитуючись, попливла в повітрі, наближаючись до Діка.
— Е, ні! — пробурмотів той, кидаючись убік. — Не маю ані найменшого бажання розстрілюватися, навіть електричними кулями. Такої згоди не давав. Іди геть!.. Дядю, бережіться!
Кулька пропливла повз нього, простуючи тепер до професора, що так само відстрибнув убік. Обличчя його спітніло, одне вухо окулярів зскочило й повисло збоку. А голуба кулька, граціозно коливаючись у повітрі, немов жартуючи, пливла й пливла, наближаючись до вікна.
— Дядю, є вихід! — вигукнув несамовито Дік.
— Що? Який вихід?
— Вона ж пливе в повітрі. Її можна вигнати звідси.
— Як?
— Вентилятор!
Він схопив маленький настільний вентилятор і ввімкнув його. Лопасті злилися в одне блискуче коло, створюючи помітний вітерець.
— Ось воно! Зараз я її вижену.
Дік обережно наставив вентилятор проти кульки. Повітряна хвиля підхопила її і понесла до вікна.
— Тихше, Дік тихше!..
Але Дік уже впевнено керував пересуванням небезпечної іграшки. Кулька, погойдуючись, наблизилася до вікна, легко влетіла в нього — і зникла, підхоплена свіжим післягрозовим вітром. Дік полегшено зітхнув:
— Дитинку вигнали. Тепер справа за мамашею.
Він витер рукою лоб. Професор Екслер з повагою дивився на племінника: той врятовував становище.
— Так, — вів далі Дік, — гаразд. Дядю, ідіть до скрині!