— Але…
— Ніяких але. Ідіть! Так. Зніміть лампу.
— Проте, Дік…
— Ніяких «проте»! Ми з вами помінялися ролями, дядю. То ви мені наказували, а я говорив «але» і «проте». Тепер — навпаки. Ніяких «проте», кажу я вам! Зняли лампу? Добре. Знімайте по одній ваші книжки. Та обережніше! Тепер зачекайте, я зайду назад, щоб бути напоготові. Так. Підіймайте кришку. Та не голими руками, дядю!..
— Ой! Обпікся!
— Я ж казав, не голими руками. Візьміть отой рушник. Так. Раз… два… три!
Кришка з тріском відскочила вбік. Обидва дивилися на скриню. З неї, як голова зацікавленої людини, визирнула верхня частина голубої великої кулі.
— Вилізай… та вилізай же звідти! — бурмотів крізь зціплені зуби Дік. — Махніть на неї рукою, дядю!
Професор виконав наказ. Голуба куля здригнула й піднеслася вгору, підхоплена гарячим повітрям від скрині.
Скільки вистачало шнура від вентилятора, Дік зайшов за кулю і скерував на неї повітряний потік від лопастей. Куля хитнулася вбік, але попливла у потрібному напрямі. Вона так само вібрувала, як і спочатку; від неї розходилося блискуче сяйво.
В кімнаті почулося дзвінке хрумтіння: то професор Екслер зронив з носа окуляри і, забувши за них, розчавив їх ногою.
Але Дік не звертав уваги ні на що. Він старанно підштовхував кулю до вікна. Ось вона вже наблизилася до рами. Ось вона ніби зовсім готова була вислизнути надвір. Але її щось мов затримало. Дік підійшов ближче, наставляючи вентилятор просто проти кулі.
Вогняна куля за вікно виходити не хотіла.
— Ч-чорт! — вилаявся Дік. — Змінився вітер. Не пускає. Вентилятора мало.
І саме цієї хвилини професор побачив, як обережно ворухнулася ручка дверей. Хтось пробував відчинити двері.
Одним стрибком професор Екслер опинився біля дверей, намагаючись спинити непрошеного відвідувача: адже це могло створити течію повітря, що гойдне кулясту блискавку й спричинить вибух… Але було вже пізно.
Двері відчинилися й нерішучий, проте, солодкий голос містрис Пунд запитав:
— Чи не час уже, любий пане професоре, пити чай? Адже все готове вже з півгодини…
— Під три чорти!.. — заревів професор Екслер з одчаєм.
— Ой, мене вже немає! Я тільки нагадати… немає…
Містрис Пунд зникла. Професор повернувся знов до вікна, боячись поглянути на Діка.
Проте, той стояв нерухомо, опустивши вниз вентилятор. На обличчі його грала щаслива усмішка.
— А… блискавка? — ледве чутно запитав професор.
Дік махнув недбало рукою до вікна:
— Вилетіла! Шановна містрис Пунд допомогла мені, відкривши двері. Створився протяг, що підхопив нашу небезпечну гостю і виніс її надвір. Кінець. Вітаю вас, дядю!
А що професор мовчав, розгублено моргаючи очима і здивовано дивлячись на племінника, Дік додав:
— Мабуть, найкраще буде — піти пити чай. До речі, подякуємо містрис Пунд, що допомогла нам. А взагалі, дядю, надалі давайте не ловити блискавки, хоча б і кулясті. Звісно, це дуже цікаво й приємно — мати мільйони вольтів у скрині, що безплатно обігрівали б нас… Але краще без цього. Ходім! Я з насолодою вип’ю аж п’ять склянок чаю за здоров’я нашої небезпечної гості і любої містрис Пунд.
АЕРОТОРПЕДИ ПОВЕРТАЮТЬ НА ЗАХІД
Перед генералом Оскаром Штірнером лежали великі рисунки і карти. Ще більша карта висіла на стіні — карта європейської частини Радянського Союзу, власне, — західної половини цієї частини. Жовтогарячі промені сонця, що повільно наближалося до обрію, яскравими плямами падали на велику карту, утворюючи. на ній дивовижні хрести від віконної рами. Генерал Штірнер подивився мимохіть на карту і, усміхаючись, звернувся до полковника:
— Це саме призначення, сама доля! Погляньте, Фіхтер, на що вказує найяскравіша сонячна пляма.
Фіхтер підійшов до карти. Так, генерал Штірнер мав рацію. Центральна широка жовтогаряча пляма лежала на північно-східній частині країни, перетинаючи Фінську затоку. Всередині її, як мета, чорною крапкою, з двома концентричними колами навкруги — був позначений Ленінград, місто більшовицької революції, перша столиця Радянського Союзу. Синя вода Фінської затоки підходила, здавалося, під саму чорну крапку, зовнішнє її коло проходило своєю західною частиною по воді затоки, — Фінська затока з’єднувала Ленінград із всесвітом, була йому широким шляхом на Захід, до центральноєвропейських держав, до морів і океанів…
— Бачите? — перепитав генерал Штірнер. — Само сонце показує нам шлях. Воно веде нас, воно вказує першу важливу мету. Ленінград, Петроград, Санкт-Петербург… цікава черга назв, черга слів, що показують різні етапи історії, які відбувалися в цьому уславленому місті. Проте, в нас мало часу для історичних екскурсів, а тим більше для містичних думок з приводу розташування на карті сонячних плям. Залишимо це старим фельдмаршалам, що пишуть мемуари. А ми підрахуємо відстані ще раз. Ось масштаби, Фіхтер, перевірте.