То був дивний з першого погляду рисунок. Блідими блакитними рисами на ньому була зображена карта східної частини Фінської затоки, найважливіші радянські міста північно-західної області. Прозорі червоні лінії виходили з одного місця узбережжя Фінської затоки: це місце було Кустамяки, де сиділи за столом генерал Штірнер і полковник Фіхтер. Прозорі червоні лінії, починаючись тут, проходили на схід узбережжя, в напрямі до Ленінграда. Вони йшли по землі і воді — і тому досвідчений спостерігач зразу зробив, би висновок, що вони показували не земний і не водний шлях; це були напрями повітряного шляху, шляху літаків, що тримали свою путь і над землею, і над водою.
З Кустамяк починалося кілька рівнобіжних червоних ліній. Усі вони доходили до Ленінграда. Але недалеко від нього частина з них повертала на південь і прямувала вздовж Жовтневої залізниці; аж до Москви, де закінчувалася в червоному-таки ж колі, що охоплювало це місто. Таке саме коло закінчувало шлях першої частини прозорих червоних ліній у Ленінграді. Напрямки повітряних шляхів, шляхів несподіваного нападу, — закінчувалися на карті червоними колами, ознаками вибухів і руйнування.
З циркулем у руках, з логарифмічною лінійкою і олівцем — Фіхтер старанно перевіряв розрахунки. Ще кілька хвилин — і він підняв голову.
— Усе правильно, пане генерале. Я не знайшов помилок.
Він устав і залишився біля столу, нерухомий і спокійний. Генерал Штірнер і собі підняв голову від рисунків, запалив цигарку і мимоволі подивився у вікно на захід.
Наче велетенські червоні кораблі пливли небом, притягнені багровим вогняним колом сонця. Хмари посувалися на захід, вони йшли одна за одною, вишиковуючись, немов солдати; хмари підходили до свого командира — сонця, коротко доповідали і поспішали геть, звільняючи шлях іншим, зникаючи за обрієм.
Генерал Штірнер з півхвилини дивився на цей небесний парад. По тому він повільно перевів погляд на полковника Фіхтера, що стояв перед столом, немов завмерла статуя. Жодна лінія постаті полковника не рухалася, спокійні риси його блідого суворого обличчя були, як вирізьблені з каменю. Полковник Фіхтер чекав на розпорядження.
— Так… кажете, немає помилок? Добре, — нарешті вимовив генерал Штірнер. — Отже, виступаємо о четвертій годині ранку, полковнику. До речі, у вас усе напоготові? Немає ніяких ускладнень?
Полковник трохи підняв ліву брову — якраз настільки, наскільки треба було, щоб показати ввічливе здивування, наскільки можна було зробити цей рух у межах залізної дисципліни, яка панувала тут, на базі, на військовому аеродромі. Проте, полковник Фіхтер відразу ж загасив дивування і чітко, коротко відповів:
— Довірена мені частина напоготові. Ускладнень ніяких немає, пане генерале.
— Значить, о четвертій. Ви вільні, полковнику.
Генерал Оскар Штірнер із задоволенням побачив, як чітко повернувся полковник, як вийшов він з кабінета: жодного невиміреного руху, цілковита чіткість і суворість. Так, щодо цього можна бути певним, — як і щодо всіх інших теж.
Генерал Штірнер знов спинився над рисунками й картами. Так, до Ленінграда звідси всього сто чотирнадцять кілометрів. Літак — винищувач проходить таку відстань за п’ятнадцять — сімнадцять хвилин. Так. Важкий бомбовоз потребує на це від двадцяти до двадцяти п’яти хвилин. І, врешті, аероторпеда типу ГТ-2 — теж п’ятнадцять-сімнадцять хвилин, бо її хуткість дорівнює хуткості швидкохідного винищувача. Проте, торпеди підуть не на Ленінград: це було б стріляниною з гармат на горобців. Адже на сто чотирнадцять кілометрів — відстань від Ленінграда до Кустамяк — стріляють звичайні важкі гармати.
Аероторпеди генерала Штірнера — знаряддя далекого прицілювання. Вони впадуть на серце більшовизму, їх мета — Москва, що сьогодні, як і щодня досі, мирно наближається до звичайної ночі, ніяк не передчуваючи своєї долі. Остання мирна ніч!.. Остання ніч перед цілковитою руйнацією, перед морем вогню, перед пеклом жахливих вибухів, що не залишать каменя на камені.
Так, розрахунки правильні, їх можна було б і не перевіряти, бо зроблено їх не тут, а ще в тиші лабораторій, таємничих військових лабораторій, де розраховувалися механізми торпеди. Ніхто ще не знав, не чув нічого про ці торпеди. Тим краще: про них узнають у гуркоті вибухів, у вулканах вогню, що розкриються завтра в центрі комуністичної пошесті.