Але не шеренги важких бомбовозів цікавили зараз генерала Штірнера, не ящики з термітними бомбами, що запалюють усе навкруги, розливаючи вогняну рідину, яку не можна погасити водою, притягували його увагу. Він проходив повз бомбовози, поглядаючи на них спокійними звичними очима і лише автоматично перевіряючи порядок в ангарі. Ніщо в обличчі генерала Штірнера не показувало зацікавленості. І тільки тоді, коли він підійшов до суцільної стіни з гофрованого металу, що ділила ангар на дві половини, — тільки тоді в його ході щось змінилося, вона стала не такою швидкою. А за дверима металічної стіни кроки генерала Штірнера зовсім уповільнилися.
Дивне видовище з’явилося перед його очима. Скільки сягало око, — вся підлога була уставлена невеликими сріблястими потворами. Безумовно, це були літаки. Проте, якісь невидані, незрозумілі риси цих машин примусили б кожного спостерігача замислитись над їх призначенням. А втім, тут, у цьому найсуворіше засекреченому відділі ангару, спостерігачів не бувало ніколи. А генерала Штірнера в тих машинах не дивувало ніщо. Вони бо були його винаходом і витвором. Це були аероторпеди типу ГТ-2.
Низенькі довгасті літаки з широкими крилами, без коліс, на коротеньких і вузеньких лижах, що явно не були призначені для снігу (та й не могло бути снігу в червні на цьому узбережжі), з наглухо закритим корпусом, без, вікон і дверей, без кабіни для льотчика. І між крилами над серединою корпуса — невеличка антена, ніби в літаку був схований радіоприймач.
Аероторпеди стояли рівними шеренгами, одна за одною, одна поруч одної, у шаховому порядку. Всі вони були з’єднані довжелезними стальними канатами, що тяглися вздовж кожної шеренги, зникаючи потім у широких дверях в стіні ангара. Всіх шеренг було двадцять; двадцять було і дверей у стіні, що виходила на південний схід.
— Оце моя армія, оце мої стальні солдати, — стиха промовив генерал Штірнер, з любов’ю оглядаючи лави металічних потвор. — З ними мені не треба живих людей, з ними я не побоююся зради, — не боюся більшовицької агітації, що може розкласти найпевніше військо. Вогнем і залізом, газом і цілковитою руйнацією, — ось чим можна і треба боротися з більшовизмом. Побачимо, хто переможе. Проте, чи доведеться їм навіть бачити?.. Не певен…
За сімдесят чотири кілометри від аеродрому був радянський кордон; за сто чотирнадцять кілометрів спокійно спав передранковим сном Ленінград; за сімсот двадцять кілометрів далі на південний схід спала Москва.
Радіохвилі з численних антен європейських передавальників несли невпинну дріб крапок і рисок, ніби всесвітові тільки й було діла, що перекликатися азбукою Морзе. Аматори, що звикли вночі потай слухати офіціальну інформацію, муштруючись на прийманні депеш швидкопересильного телеграфа, де крапки й риски зливалися в тонкий комашиний спів, — цієї ночі безсило кидали навушники, не спромігшись розібрати жодного слова: в ефірі цієї ночі панував шифр, що ховав під собою таємничі і, очевидно, дуже важливі пересилання.
У червні світає рано, ні проходить швидко і непомітно.
Аеродром у Кустамяках не знав сигнальної сурми, цього неодмінного аксесуара кожної старої військової частини. Поруч із складними і найдосконалішими машинами то був би неприпустимий архаїзм, що нагадував би дитячу свистілку на сучасному велетенському літаку. Звичайну і застарілу сигнальну сурму з самого початку замінила тут система оптичної і акустичної електросигналізації.
Але ще перед тим, як почала діяти ця система, о третій годині, ледве над обрієм на сході з’явилося легке й прозоре рожеве сяйво, — генерал Штірнер сидів уже за своїм столом у кабінеті, диктуючи стенографістові рапорт найвищому командуванню і водночас сьорбаючи за давньою звичкою міцне чорне кофе.
— Закінчуємо так, — повільно говорив він, стежачи за хуткими, ледве помітними рухами олівця в руці стенографіста. — «Сповіщаю, що ви систематично діставатимете від мого штабу відомості про хід подій. Щодо мене особисто, — прошу давати накази і взагалі підтримувати зв’язок лише радіом, на нормальній частоті мого автожира за повітряним шифром, бо саме на автожирі я керуватиму операцією і доглядатиму за її ходом». Підписано: «Оскар Штірнер, генерал». Готово? Передайте негайно до апаратної: зашифрувати і переслати. Ні, почекайте: скажіть там ще, щоб усе для мене так само негайно пересилали радіом на автожир. Ідіть.