До генерала наблизився полковник Фіхтер, його безпосередній помічник:
— Дозвольте доповісти, пане генерале. Винищувачі й бомбовози напоготові. Ескадрильєю винищувачів командує полковник Гітлов, ескадрильєю бомбовозів — я. Чекаю на дозвіл стартувати, вже час!
Оскар Штірнер помахом руки підізвав до себе Гітлова й капітана Ренмана, який керував стартом і всім польотом аероторпед:
— Бажаю успіху, панове. Певен, що цей успіх буде. Говорити мені нема про що. Ви знаєте мене, я знаю вас. Хочу лише нагадати вам, що сьогодні ви захищатимете віковічну культуру цілого всесвіту. Ви, найкращі представники єдиної вищої раси, — керуватимете знаряддями знищення дикунських радянських фортець і позицій. Ви знаєте, що разом з нами з південної бази у Тахенбаку вилітає на ворога друга експедиція повітряних сил і аероторпед під керівництвом генерала Люцдорфа. Єдиним концентрованим ударом ми переможемо, ми знищимо всі перепони на нашому шляху. Бувайте, Фіхтер, бувайте, Гітлов! Ренман, наближається і ваша черга!
Він міцно потиснув руки всім. Командири повернулися. Ренман підійшов до пульта керування, що стояв саме тут, біля ангара. Фіхтер і Гітлов піднесли до губ урочисті срібні сюрчки — і тієї самої хвилини скаженим гуркотом загули мотори літаків. Цей гуркіт вкрив усе поле; здавалося, ніби на аеродромі не лишилося жодного куточка, не насиченого тим гуркотом.
Генерал Штірнер спокійно поглядав на годинник: все йшло як на параді. З інтервалами в двадцять секунд літаки стартували; зриваючись з місця, вони мчали полем — відривалися від землі. Винищувачі, легкі й повороткі, відразу забирали висоту, ніби їх хтось підтягав угору; важкі бомбовози повільно кружляли в повітрі, дедалі вище заходячи в небо. Генерал повернув голову до пульта Ренмана: той уважно стежив за стартом літаків. До стартування торпед лишалося щё три хвилини. Нарешті — він поглянув на генерала і, побачивши, як Штірнер твердо кивнув головою, схилився знов над пультом.
Оскар Штірнер, поглянувши востаннє на металічні ряди аероторпед, хутко пішов до свого автожира. Лопасті його велетенського горизонтального повітряного гвинта повільно рухалися: автожир був готовий до старту. Генерал увійшов у кабіну; двері за ним автоматично закрилися з м’яким дзенькотом. Відразу зникла значна частина шуму моторів, кабіна автожира була ізольована від шуму. Назустріч генералові підвівся лейтенант Фіненберг, командир автожира.
— Добрий день, лейтенанте, — сказав йому генерал Штірнер. — Пішли вгору!
Він сів біля невеличкого стола з картами й приладами. Звідси через великі вікна було видно все, що робилося навкруги; вікна були не тільки в стінах, але й у підлозі, і в даху автожира. Горизонтальний великий гвинт не заважав дивитися, бо під час польоту він рухався надзвичайно швидко.
Автожир ледве помітно здригнувся, — і відразу відірвався від землі. Аеродром немов залишився десь унизу, загубився в глибині. Ряди аероторпед і останні літаки було видно далеко внизу через вікно, у якому тепер уміщався цілий аеродром, що помітно меншав і меншав. Адже автожир генерала Штірнера не потребував розбігу, він ішов у повітря, у вишину просто з місця, майже вертикально.
Через отвір у передній стінці автожира з кабіни радиста на стіл генерала по особливому жолобку ковзнув папірець. Це була радіограма, тільки-но прийнята на автожирі:
«Ескадрилья відстартувала. Курс південний схід. Чекаю на бомбовози, щоб прикрити їх з флангів.
Гітлов».
Через півхвилини була прийнята аналогічна телеграма від Фіхтера. Обидві ескадрильї з’єдналися й летіли далі в бойовому порядку.
Третя депеша повідомила генерала про закінчення старту аероторпед. Ренман сповіщав, що апаратна вже дала їм передбачений маршрутом курс і триматиме його аж до нових наказів генерала.
Проте, генерал Штірнер бачив цей старт на власні очі. Це було цілком своєрідне видовище, бо торпеди стартували не поодинці, а разом десятками, немов штурмуючи чисте блакитне небо. Генерал сказав у телефон, що з’єднував його з командиром автожира і механіком: