Остап поминув світлосяйний острів — залізничний клуб, у папірці перевірив адресу і зупинився біля будиночка архіваріуса. Він крутнув дзвінок з опуклими літерами «прошу крутити».
Після довгих запитань, «до кого» та «чого», йому відчинили, і він опинився в темному, заставленому шафами передпокої. У пітьмі хтось дихав на Остапа, але нічого не говорив,
— Де тут громадянин Коробейников? — запитав Бендер.
Мовчазнодишна людина взяла Остапа за руку і ввела до освітленої висячою гасовою лампою їдальні. Остап побачив перед собою маленького дідка — чепуруна з надзвичайно гнучкою спиною. Не було жодного сумніву, що цей старий і є громадянин Коробейников. Остап без запрошення присунув стілець і сів»
Дідок небоязко дивився на самоправця і мовчав. Остап ґречно почав розмову перший:
— Я до вас у справі. Ви служите в архіві Старкомгоспу?
Спина дідкові зарухалась і вигнулась — на знак згоди.
— А перед тим служили в житловідділі?
— Я скрізь служив, — сказав старий весело.
— Навіть в канцелярії градоначальства?
При цьому Остап граціозно посміхнувся. Спина дідка довго гадючилась і нарешті зупинилась у положенні, яке свідчило, що служба в градоначальстві — діло давнє і що все держати в пам'яті річ абсолютно неможлива.
— А дозвольте все-таки довідатись, чим зобов'язаний? — запитав хазяїн, з цікавістю дивлячись на гостя.
— Дозволю, — одказав гість, — Я — Вороб'янінова син.
— Це якого ж? Предводителя?
— Його.
— А він що, живий?
— Помер, громадянине Коробейников. Спочив.
— Так, — без особливої жури промовив старий, — сумна подія. Але ж, здається, у нього дітей не було?
— Не було, — люб'язно потвердив Остап.
— Як це ж?..
— Нічого. Я від морганатичного шлюбу.
— Чи не Олени Станіславівни синок будете?
— Еге ж. Її.
— А як її здоров'я?
— Маман давно в могилі.
— Так, так, ой, як сумно!
І довго ще старий дивився з сльозами співчуття на Остапа, хоч не далі як сьогодні бачив Олену Станіславівну на базарі, коло м'ясних яток.
— Усі помирають, — сказав він. — А все-таки дозволите узнати, в якій справі, шановний, пробачте, не знаю вашого імені…
— Вольдемар, — швидко повідомив Остап.
— Володимир Іполитович? Дуже добре. Так, Я вас слухаю, Володимире Іполитовичу.
Дідок присів до столу, застеленого цератою у візерунках, і зазирнув у самі очі Остапові.
Остап добірними словами висловив свій родинний сум. Він дуже шкодує, що вдерся так пізно до житла вельмиповажного архіваріуса і завдав йому клопоту своїм візитом, але сподівається, що вельмиповажний архіваріус пробачить йому, коли дізнається, яке почуття змусило його до цього.
— Я хотів би, — з невимовною синівською любов'ю закінчив Остап, — найти що-небудь із меблів свого батька, щоб зберегти про нього пам'ять. Чи не знаєте ви, кому передано меблі з дому мого папа?
— Складна справа, — відказав старий, подумавши, — це тільки багатій людині під силу… А ваша, пробачте, яка професія?
— Вільна професія. Власна м'ясохолодобойня на артільних засадах у Самарі.
Старий із сумнівом глянув на зелений реквізит молодого Вороб'янінова, але не заперечував.
«Моторний молодик», — подумав він.
Остап, який на той час закінчив свої спостереження над Коробейниковим, вирішив, що «дідок — типова сволота».
— Так от, — сказав Остап.
— Так от, — сказав архіваріус, — важко, але можна…
— Потрібні витрати? — допоміг власник м'ясохолодобойні.
— Невелика сума…
— Ближче до тіла, як каже Мопассан. Відомості будуть оплачені.
— Ну що ж, покладіть сімдесят карбованців.
— Це ж чому так багато? Овес нині дорогий?
Дідок дрібно задеренчав, вихиляючись хребтом.
— Зволите жартувати…
— Згода, папашо. Грощі проти ордерів. Коли до вас завітати?
— Гроші при вас?
Остап недвозначно поляскав себе по кишені.
— Тоді, будь ласка, хоч зараз, — урочисто сказав Коробейников.
Він засвітив свічку і повів Остапа до сусідньої кімнати. Там, опріч ліжка, на якому, очевидно, спав хазяїн дому, стояв письмовий стіл, закиданий бухгалтерськими книгами, і довга канцелярська шафа з відкритими полицями. До ребер полиць було приклеєно друковані літери: А, Б, В і далі, до ар'єргардної літери Я. На полицях лежали пачки ордерів, перев'язані свіжим мотуззям.