Але Остап, під впливом любові виключно до батьків, схопив ордери, засунув їх аж на дно бічної кишені, а від генеральшиного гарнітура відмовився.
— Можна розписочку писати? — запитав архіваріус, ловко вигинаючись.
— Можна, — люб'язно сказав Бендер, — пишіть, борець за ідею.
— Так я вже напишу.
— Катайте!
Перейшли до першої кімнати. Коробейников каліграфічним почерком написав розписку і, усміхаючись, передав її гостеві. Головний концесіонер надзвичайно шанобливо взяв папірець двома пальцями правої руки і поклав його в ту саму кишеню, де вже лежали дорогоцінні ордери.
— Ну, бувайте, — сказав він, примружившись, — я вам, здається, завдав чимало турбот. Не смію більше заважати вам своєю присутністю. Вашу руку, управителю канцелярії.
Ошелешений архіваріус в'яло потис подану йому руку.
— Бувайте, — повторив Остап. Він рушив до виходу.
Коробейников нічого не зрозумів. Він навіть глянув на стіл, чи не залишив там гість грошей, але й на столі грошей не було. Тоді архіваріус дуже тихо спитав:
— А гроші?
— Які гроші? — сказав Остап, одчиняючи двері. — Ви, здається, запитали про якісь гроші?
— Аякже ж! За меблі! За ордери!
— Голубе, — проспівав Остап, — їй-богу, клянусь честю небіжчика батька. Рада б душа, та нема, забув взяти з поточного рахунку…
Дідок затремтів і витяг наперед недолугу свою лапку, намагаючись затримати нічного відвідувача.
— Тихше, дурню, — сказав Остап грізно, — говорять тобі не китайською мовою — завтра, значить завтра. Ну, бувайте! Пишіть листи!..
Двері з тріском зачинились. Коробейников знову відчинив їх і вибіг на вулицю, але Остапа вже не було. Він швидко йшов повз міст. Локомотив, що проїздив через віадук, освітив його своїми вогнями і оклубив димом.
— Крига скресла! — закричав Остап машиністові. — Крига скресла, панове присяжні засідателі!
Машиніст недочув, махнув рукою, колеса машини дужче засмикали стальні лікті кривошипів, і паровоз помчав далі.
Коробейников постояв на лютому вітрі хвилини зо дві і, гидко лихословлячи, повернув до свого будиночка. Нестерпна гіркота огорнула його. Він стаз посеред кімнати і почав шалено штурхати ногою стіл. Підстрибувала попільничка, зроблена на манір калоші з червоним написом «Треугольник», і склянка цокнулася з карафкою.
Ще ніколи Варфоломій Коробейников не був так підло обдурений. Він міг обдурити кого завгодно, але тут його ошукали з такою геніальною простотою, що він довго ще стояв, калатаючи по товстих ніжках обіднього столу.
Коробейникова на Гусищі звали Варфоломійовичем. Звертались до нього тільки в крайній потребі. Варфоломійович брав у заклад речі і визначав людожерські проценти. Він жив з цього уже кілька років і ще ні разу не попався. А тепер він прогорав на кращій своїй комерційній справі, від якої сподівався великих баришів і забезпеченої старості
— Жартуєте?! — скрикнув він, згадавши пропащі ордери. — Тепер гроші тільки наперед. І як же це так я маху дав? Своїми руками віддав горіховий гарнітур для вітальні!.. Самому гобеленові «Пастушка» ціни не скласти! Ручна робота!..
Дзвінок «прошу крутити» давно вже крутила чиясь непевна рука, і не встиг Варфоломійович згадати, що вхідні двері зостались одчинені, я у передпоої щось важко гуркнуло, і голос людини, що заблукала в лабіринті шаф, благально гукнув:
— Куди тут зайти?
Варфоломійович вийшов у передпокій, потяг до себе чиєсь пальто (на дотик — драп) і ввів до їдальні панотця Федора.
— Великодушно пробачте, — сказав панотець Федір.
Через десять хвилин взаємних недомовок і хитрощів з'ясувалося, що громадянин Коробейников справді має деякі відомості про меблі Вороб'янінова, а панотець Федір не відмовляється за ці відомості заплатити. Крім того, на превелику втіху архіваріуса, виявилося, що відвідувач рідний брат колишнього предводителя і палко бажає зберегти про нього пам'ять, придбавши горіховий гарнітур для вітальні. З цим гарнітуром у брата Вороб'янінова були пов'язані найтепліші спогади юнацтва.
Варфоломійович запросив сто карбованців. Пам'ять брата відвідувач розцінював куди нижче, карбованців на тридцять. Погодились на п'ятдесяти.
— Гроші я попросив би наперед, — заявив архіваріус, — це моє правило.
— А це нічого, що я золотими десятками? — заспішив панотець Федір, розриваючи підшивку піджака.
— За курсом візьму. По дев'ять з половиною. Сьогоднішній курс.