– Батько мій, – оповідала Марія, – водиться з такими людьми, що зовсім не подобаються мені. Його компанія – отець Григорій, Василь Іванович Кабанник і ще тут один… приїздить… Гамуз, – з якимсь дивним тоном промовила вона це чудернацьке прізвище. – Водиться з якимись темними особами, з колишніми попами, бабами, юродивими. Як бачите, дорогий Тоде, компанія не для мене… Єдиний приятель мій – це Петутрій. Ми з ним часто їздимо верхи, коли батько в отця Григорія… на засіданні… як він говорить. Влаштовуємо справжні перегони! Але це єдина розвага…
– Бідна, люба моя Маріє, а хіба ви ніколи не буваєте в містечку? Не маєте там знайомих? – запитав Гай.
– Колись я бувала там, навіть мешкала досить довго в родичів матері, але тепер, коли вони переїхали до Києва, я зовсім не буваю там, не була вже кілька років. Я не знаю, чи живі вони навіть. Я кілька разів писала до них, але відповіді так і не одержала. Поїхати батько нізащо не дозволить. Посилала Петутрія, але він не міг нікого знайти. А ось і він, – додала вона, показуючи на худорлявого хлопця, що вийшов з клуні на двір.
Гай поглянув у бік клуні і побачив неймовірно худу й високу постать Петутрія. В його подертій та засмальцьованій одежі стирчали жовті соломинки, які ще більше виявляли її убозтво. Петутрій виглядав якоюсь забитою, нещасною людиною, але Гай відчував дикий огонь в його погляді, який на мент зупинився на ньому. Петутрій, вийшовши з клуні, важкою ходою пішов кудись поза хату, не вимовивши й слова.
– Він сьогодні чогось нездужає, бідний, – сказала Марія і потім, помітивши, що вони ввесь час стоять, повела Теодора до призьби, де вони й сіли, поглядаючи на вулицю. Там серед юрби селян Антошка викидав якісь штуки, там же поважно стояв і Терещук, розмовляючи з робітниками. Антошка, помітивши Гая й Марію на призьбі, зробив їм рукою, непомітно для інших, привітальний рух.
– Хто це такий? – запитала Марія. – Такий старуган, а такий вертлявий та веселий. У нас майже ніколи не побачиш, щоб старий дядько був таким жвавим. Він мені дуже подобається.
– Це Антін Яновський, слюсар з нашого заводу! Він не такий вже веселий, як це здається з першого погляду. Він, можливо, веселиться тоді, коли йому сумно або коли він погано почуває себе. Я вже кілька разів помічав, що його сміх не дуже веселий.
– Я розумію! – задумливо промовила Марія.
– Іноді людині треба сміятися для того, щоб не плакати! – додав Теодор Гай.
– У нього є діти, мабуть, – наче думаючи вголос, промовила Марія.
Гай трохи посміхнувся, згадавши дорослу дочку Яновського, яка вже мала своїх дітей, але нічого не відповів.
– Я дуже люблю дітей, – продовжувала Марія, – у Максима Самбора є дівчатко, таке мале, біляве і… часто не має чого їсти, – з жалем у голосі сказала вона. – А в інших… скільки я їх знаю…
– Я теж багатьох знаю, – наче вихвалюючись, сказав Теодор, пригадавши дітей Совза.
Йому чогось не хотілося відставати від Марії в цьому питанні, і він розповів про вихрясту Оленку, що іноді закопувала в землю в кутку двора голову зарізаної качки або курки і регулярно поливала її, щоб виросла велика качка.
Непомітно вони перейшли до іншої теми, і Гай став запрошувати Марію приїхати до містечка, оповідаючи, що він познайомить її з Оксаною Совз, з Оленкою, з робітниками.
– Тільки без провожатого не їдьте, – зауважив Гай, згадуючи, які пригоди можуть трапитися в дорозі, і чомусь згадавши свого дикого гостя, що завітав до його вагона.
– Вже так і поїхала! – засміялась Марія. – Ви забуваєте про батька…
– А все ж таки пам’ятайте, що тепер подорожувати дуже небезпечно! От сьогодні до мого вагона вскочив якийсь дядько. Хто його знає, хто він такий! – і Гай розповів про свого гостя.
Марія слухала Теодора дуже уважно. Вона трохи зблідла, і очі їй поширшали.
– Ви кажете, що в нього було подзьобане обличчя? – з зацікавленням запитала вона.
– А що?
– Так, я таких бачила… Вони дуже неприємні…
– Чому? – здивувався Гай. – У нас є кілька таких робітників, але вони дуже славні хлопці!
– Так…
Марія відповідала, зовсім не пояснивши своїх слів. Тут була якась межа, за яку вона не хтіла перейти.
– Коли приїжджатимете на село, заходьте до нас, – швидко заговорила вона, побачивши, що її батько разом з робітниками заходить у двір. – Заходьте, Тодику! – якось благаючи, подивилась вона на нього, взявши за руку. – Приходьте!.. – потім швидко підвелася й пішла до хати.
Гай теж підвівся з призьби і пішов назустріч Терещукові й робітникам. Виявилось, що Терещук забирав у робітників деякі речі. Обличчя Антоші сяяло від задоволення, і він тепер мовчки дивився на Терещука, на клуню, на Гая, на небо.