Оксана забігла тихо, як мишка, щось взяла на столі і швидко вийшла. Гай помітив, що вона боялася навіть глянути в його сторону. Може, вона почувала себе в чомусь винною, а може, це була одна з її звичок удавати таємничу особу, але Гай все ж таки вирішив поговорити з нею при нагоді.
Раптом думки Гая перетяв веселий вереск Оленки. Він чув, як хтось прочинив двері і зайшов до помешкання. Оленка ж вітала гостя радісними вигуками. Незабаром Теодор побачив свого батька Андрія Гая, який увійшов до кімнати, на шиї в нього висіла Оленка, пацала ногами й весело про щось верещала. Сова, потурбований галасом, сердито відірвав од рота сурму, але побачивши старого приятеля, замінив гнів на ласку, знову приплюснув сурму до вуст і почастував товариша якоюсь карколомною руладою.
Андрій Гай не звернув ніякої уваги на Совза, він увесь був захоплений Оленкою і витівав з нею різні смішні штуки. Свого сина Теодора він ніби й не помічав, ніби його зовсім не було в кімнаті. Це була повсякчасна звичка старого, бо він не помічав свого сина ні на зборах, ні на заводі, і де б не було при сторонніх людях. Він ніби підкреслював цим, що в нього нема ніякого родинного почуття, що він ставиться й до рідного сина, як до будь-якого із своїх товаришів. Андрій Гай швидше зробив би якусь послугу першій зустрічній людині, як допоміг би синові в тому, що, на його думку, він сам мусів зробити, хоча й з великими і навіть небезпечними труднощами. Але це все не могло свідчити за будь-яку жорстокість чи байдужість Андрія Гая, навпаки – він дуже уважно стежив за кожним кроком свого сина, але все це робив непомітно, без усяких реплік, хоча й не раз його серце напружено стискалось при важких моментах. За добрий характер Теодорового батька свідчило й те, що він міг у вільний час цілими годинами бавитись з Оленкою або пустувати з хлопчиками Совза.
Андрій Гай був старий робітник. Сивина пробивалася в його волоссі, але він був ще міцний, і його постать коваля могла бути зразковою й для молодшого покоління робітництва.
Поруч із сивиною в волоссі його обличчя з першого погляду здавалося дуже молодим. Але це було перше вражіння. Воно утворювалося через те, що його борода й вуса були поголені, але й це мабуть робилося раз на тиждень, бо мала Оленка часто протестувала, заявляючи, що борода дяді коле її щічку.
Біографію Андрія Гая можна було б змалювати історією робітничої організації. Є люди, які душею й тілом зв’язані з історією, але історія їх здебільшого не знає. Такою людиною був і Андрій. І при ближчому знайомстві з ним на його обличчі можна було помітити суворі риси, що вкрили його обличчя. Порох подій і суворої боротьби, що тривала все його життя, вкрив своїми слідами й обличчя Андрія Гая. Він був старий комуніст. Робітники заводу «Червона Зоря» дуже поважали його. Андрій був директор заводу, і це був перший директор, відколи існував завод, який ходив у робітничому одязі, розмовляв з робітниками, як з товаришами, жив серед них, голодував разом з ними, це був перший директор заводу, який одночасно був і робітник цього ж заводу.
Вихряста Оленка Совз уже їхала, як завзятий кіннотчик, на коліні Андрія, коли до кімнати знову вбігла Оксана й припинила веселу гулянку. Совз теж подивився на неї, відклавши вбік свою мідяну сурму. Оксана принесла з кухні в тарілці якусь страву і поставила її перед Андрієм Гаєм.
– Тікай, Оленко!.. Андрій Іванович, мабуть, голодний! – сказала Оксана.
Оленка напрочуд слух’яно злізла з коліна дяді і смирно відійшла вбік.
Андрій Гай попестив її біляву голівку і взявся до їжі. Тепер уже сам Совз не хотів втратити зручної нагоди поговорити з Андрієм.
– Ну, Андрію Івановичу, – урочисто почав Совз, – що новенького в Республіці Рад?..
– Новенького? – прижмурився Гай, підносячи ложку до рота, – все стареньке. Навіть такі старенькі контрреволюціонери, як ти, – пожартував він, – оновилися… Почувається, що в містечку працює якась шпигунська організація, але викрити її ніяк не вдається.
Теодор помітив, що Оксана, яка слухала Андрія Гая, при цих словах його сильно зблідла і потім швидко вийшла до кухні. Теодор зацікавлено подивився на неї, а потім став прислухатися до розмови батька з Совзом.
– Є певне переконання, – продовжував старий Гай, – що це польська організація. Підкидають листівки. І на польському фронті в нас погано. Це їх підбадьорює.
– Правильно ти говориш, Андріє, що це стара історія, – зауважив Совз. – Все одно ви їх викриєте й розстріляєте!..
– А що з ними робити? Цілуватися з ними, чи що!.
– Навіщо цілуватися! Але смертна кара в пролетарській республіці, де ж це бачено. Допіру звільнилися від шибениць для того, щоб розстрілювати? Ні, Андріє, я з тобою ніколи в цьому не погоджусь!..